14. Маргарита

  Похід в кіно проходить супер. Щоправда, я почуваюся дещо відсталою від життя – в такому залі ще ніколи не бувала. Здогадуюся, що квитки в нього дуже дорогі. Коштують мабуть, як мій місячний абонемент в студію полденсу в Кропивницькому. Звичайно ж, Тарік відмовляється брати з мене гроші, мовляв, він запросив, тож він і пригощає, тим паче ми майже родичі.

  Мені, звісно, дуже добре в сім’ї Ткаченків, вони створюють для мене всі умови, втім не скажу, що почуваюся серед них рідною – надто велика соціальна прірва між нами. І в шикарному кінозалі, куди привів Тарас, теж спершу почуваюсь не в своїй тарілці. Проте мій супутник поводиться настільки турботливо та тактовно, що дуже скоро я розслабляюся, цілковито насолоджуючись відпочинком.

  Додому повертаємося в максимально піднесеному настрої. Я настільки відволіклася, що й забулася про випадкову зустріч з Данею на кухні. Проте одразу ж згадую про неї, щойно чую музику, що гепає на задньому дворі.

- Невже Даня повернувся?! – біляві брови Таріка здивовано повзуть угору.

- Ем, я забулася тобі сказати - ми перетнулися на кухні перед тим, як ти забрав мене в кіно. Вибач.  

- А, справді? Та не страшно. Все одно я не збирався на вечірку, - усміхається. – Вийду привітаюсь. Ти зі мною?

- Ні, я краще нагору, - вказую в напрямку сходів.

  Розходимося в різні боки. Коли долаю другий поверх, двері однієї з кімнат відчиняються і звідти визирає тьотя Таня.

- О, Маргошо, ви повернулися?

- Так, щойно.

  Хрещена виходить з коридор. В руках вона тримає келих червоного вина.

- Сьогодні у дітей вечірка, і я також вирішила відпочити. Завтра вихідний, - робить ковток. – Тобі налити?

- Ні-ні, дякую, - ніяковію. Насправді, не люблю спиртне, так само, як і людей, які ним зловживають. На щастя, тьотя Таня на таку не схожа.

- Ти підеш на вечірку? – запитує мене.

- Ні, буду вже відпочивати.

- Я тебе проведу, - хрещена слідує за мною нагору. – Ви вже бачилися з Данею?

  Якусь мить вагаюся – зізнаватися чи ні.

- Так, - намагаюся надати голосові невимушеності. – Він мене не впізнав.

- Яка прикрість! Вибач, я не мала нагоди його попередити про твій приїзд, - виправдовується жінка.

  Поринаю у свої думки і ледь не плутаю двері кімнат, оминаючи  свої. Але хрещена з посмішкою мене зупиняє.

- Тобі сюди.

- Ой, точно, - ніяковію.

  Проходимо в кімнату. Знімаю з плеча сумку, кидаю її на ліжко. Тьотя Таня ж підходить до вікна, визирає в напрямку басейну.

- Ти трохи вже адаптувалася? – цікавиться, знову відсьорбуючи вина.

- Так. Дякувати Тарасу. Він такий уважний.

- Весь в свого батька, - задумливо зітхає.

  Також підходжу до вікна, прослідковуючи за поглядом хрещеної. Внизу відбувається справжня дискотека під відкритим небом. На місто опустились сутінки, і на дворі увімкнулись декоративні ліхтарі та якийсь прилад, що створює різнобарвні світлові ефекти. В зоні басейну перебуває десь біля десяти людей – хтось танцює з напоями у руках, хтось плаває.

  Спостерігаємо, як Тарас підходить до краю басейну саме в той момент, коли з води виринає кучерява голова. Впізнаю молодшого Ткаченка. Він відкидає налипле на лице волосся й виходить із води. З третього поверху важко розгледіти деталі, але помітно, що в Данила гарне спортивне тіло, де-не-де прикрашене татуюваннями.

- Боюся уявити реакцію Аркаші, коли він це побачить, - задумливо тягне хрещена.

  Кидаю на неї запитальний погляд.

- Татуювання, - пояснює. – Мій чоловік сподівається, що наш син після випуску піде працювати юристом в його компанію.  

- Ааа, - тепер розумію, про що мова. – Але ж татуювання можна приховати під сорочкою.

- Точно! Ти права! – обличчя жінки осяває посмішка. – Так Аркаші і скажу! – робить ще один ковток, спостерігаючи за тим, як спілкуються її сини, до котрих приєднується смаглявий брюнет, з яким ми познайомилися на морі, а також та білявка з кухні. Зараз на ній білий купальник та тонка, напівпрозора туніка. – Не пам’ятаю, чи казала, - продовжує хрещена. – Даня навчається в твоєму вузі. Перейшов на третій курс.

- Не казали, - тягну. Оце так новина!

- Хіба не чудово?! – всміхається. – Ви зможете разом їздити на навчання! В Дані є машина.

  Відвертаюся, роблячи вигляд, ніби зацікавилася лінією горизонту. Не хочеться показувати хрещеній, що мене збентежила подібна пропозиція. Її молодший син навіть не в курсі, хто я така! Сприйняв за прислугу! Впевнена, він буде дуже «щасливий» няньчитися зі мною.

- Заодно проконтролюєш, щоб мій син не прогулював навчання, - додає тьотя Таня.

  Ще краще! Мабуть, розгубленість вимальовується на моєму обличчі, бо жінка продовжує.

- Не думай, що я зациклена на контролі, - нервово всміхається. – Навпаки, я даю своїм хлопчикам повну свободу.

  «Ага, помітно», - хочеться сказати.