12. Маргарита

  Здогадуюся, що цей світловолосий красень – молодший син Ткаченків. В його зовнішності гармонійно поєднались риси обох батьків – карі очі та чіткі виразні лінії обличчя, як у тата, а ще таке саме в’юнке волосся, от тільки за кольором воно ближче до маминого – темно-русяве із солом’яним відтінком. Пригадую, що у дитинстві Данило був зовсім біленьким і дуже кучерявим, через що тьотя Таня називала його своїм янголятком. Нівроку так янголятко вимахало! Ще б кілька сантиметрів, і не пройшов би в двері.

  Втім мене хлопець, вочевидь, не впізнає.

- Що в нас на обід? – недбало кидає він у мій бік, вкотре змушуючи розгубитись.

  Серйозно, я просто втрачаю дар мови від цієї ситуації. Він що, справді вважає, що я домробітниця?!

- Є борщ, - тільки й можу вичавити з себе.

- Нє, борщ не хочу. З других страв Жанна щось приготувала?

- Я не знаю, - тягну несміливо.

- Даньчику, нумо краще замовимо доставку. Ти ж бачиш, ця новенька ні чорта не тямить, - білявка змірює мене поблажливим поглядом.

- Взагалі-то я…, - починаю обурено, але не закінчую речення, бо парочці немає діла до моїх промов. Вони розвертаються та ідуть геть.

- Ти права, доставка – оптимальний варіант, - каже білявці Даня, насмішкувато зиркаючи на мене через плече.

  От же ж йолоп! Він що, не в курсі про мій приїзд?! Невже хрещена не поставила його до відома? І якщо так, то що я маю робити? Не бігти ж навздогін з поясненнями.

  Взагалі, не розумію, звідкіля Данило тут так раптово взявся? Ще вчора ніхто з родичів його не чекав додому. Щойно думаю про це, як чую грюкання вхідних дверей. Напружуюся. Але, на моє полегшення, новоприбулим виявляється Тарас.

  Обличчя хлопця осяває радісна посмішка, щойно він мене  бачить. І мені також на душі стає тепліше. Після дивної зустрічі та ще більш дивного діалогу з Данею та його, як мені здалося, дівчиною, дружнє ставлення Тараса відчувається неймовірно цінним.

- Як справи? – цікавиться хлопець.

- Нормально. Збиралася поїсти, але не встигла, бо…

- І не встигнеш! – заявляє Тарік, не даючи мені закінчити.

- Чому? – дивуюся.

- Тому що нам потрібно поспішити, якщо хочемо встигнути в кіно, - зиркає на годинник. – Ти вже готова?

- Та ні, треба перевдягтися.

- То біжи хутчіше.

- А як же мій борщ? – вказую на мікрохвильовку, в якій за цей час перша страва, мабуть, знов встигла охолонути.

- Поїмо в кіно. Я взяв квитки в VIP зал. Там можна замовляти ресторанну їжу.

- Ааа, - тягну розгублено. – Гаразд. Але ж борщ скисне...

  Хлопець відмахується.

- Не переймайся. Жанна з цим розбереться. Біжи скоріш вдягайся. В тебе є п’ять хвилин.

  Часу на суперечки немає. Тому виконую команду, на ходу ставлячи уявну позначку, що треба буде вибачитись перед тітонькою Жанною за те, що завдала їй додаткових клопотів.