11. Маргарита

  Прихопивши з собою пару приготованих власноруч бутербродів та пляшку води, вирушаю на пляж. Він майже пустий – лиш метрах в двадцяти від мене невеличка група дівчат займається йогою.

  За кілька днів моє тіло також скучило за фізичними навантаженнями. Проте я заслужила на відпочинок, тому без зайвих докорів сумління вмощуюся на шезлонг, що сховався під парасолькою. Дістаю смартфон та заходжу на улюблений читацький портал, де на полиці мене зачекалися кілька романів. Незабаром розпочнеться навчання, мозок ще встигне завантажитись серйозною інформацією, а зараз хочеться просто по максимуму релакснути.

  Читаю книжку. Там головний герой – молодий сіроокий шатен, бізнесмен. Перед очима враз постає портрет Богдана. Таке враження, що образ списувався з нього. На кілька хвилин зависаю, тупо дивлячись на літери, але не сприймаючи текст, бо згадую задумливий, пильний погляд сірих очей. Я в домі Ткаченків перебуваю в статусі майже родички, втім, старший син пана Аркадія дивився на мене не як на «сестричку». В його поглядах та запитаннях ясно зчитувався прихований зміст. Мурахи біжать шкірою. Так! Стоп! Маргарито, не дури себе! Що як він знає про те, що його мачуха сплачує твоє навчання, й банально хоче пересвідчитись, що ти не якась там легковажна аферистка?! Справді, запитання про вибір майбутньої професії цілком це підтверджує. А я за звичкою вже накрутила собі романтичних мультиків. 

  У Кропивницькому в мене не було проблем з хлопцями. В тому плані, що я подобалася багатьом. Звикла до чоловічої уваги, тож не затримувалася довго в стосунках, якщо мене щось не влаштовувало. Не те, щоб їх було багато, та все ж деякий досвід маю. Проте усі мої колишні були приблизно одного соціального рівня – хлопці з району, або з моєї школи. З такими ж, як брати Ткаченки, я маю справу вперше. Коли їхала сюди, навіть не думала, що хтось з них виявлятиме до мене увагу чи цікавість. По старій пам’яті, вони здавалися мені надто дорослими. Максимум, на що розраховувала – це на дружнє спілкування з наймолодшим Ткаченком - Данилом. Проте, все виявилось навпаки, й тепер навіть не впевнена, чи зустрінуся з ним взагалі.

  Відкинути роздуми та поринути в романтичну історію, що описується в книзі, так і не вдається, тож роздягаюся і йду купатися. Свіжа ранкова водичка приємно пестить шкіру. Проводжу в ній десь з півгодини, потім хвилин п’ятнадцять гріюсь на пісочку, а далі йду його з себе змивати. Це заняття захоплює мене настільки, що й не помічаю, як минає близько години. Повертаюся на берег, коли відчуваю, що посиніли губи. В останній раз таке траплялося зі мною ще в дитинстві.

  Сідаю на шезлонга, усвідомлюючи, що страшенно зголодніла. З’їдаю бутерброди, запиваю їх водичкою й, накинувши на голову панамку та прикрившись рушником, аби було тепліше, влягаюсь на бочок читати. В думках після купання якось посвітлішало, немов би вимилось все зайве, тож тепер я цілком готова сприймати сюжет книги.

  Долаю кілька розділів й не помічаю, як провалююся в сон. Морський бриз в поєднанні з теплим сонечком м’яко уколисують, тож спиться мені добре та спокійно… До тих пір, поки ідилію не псують крики та рев моторів.

  Сонно розліплюю повіки, намагаючись скумекати, мені наснилося, чи я насправді чула якийсь шум. Поправляю панамку, що сповзла на очі, озираюся довкола - неподалік він мене розташувалася компанія  дівчат. Вони перетягли кілька шезлонгів ближче до води і тепер займаються тим, що розмахуючи руками, голосно кричать до хлопців, котрі розсікають хвилі водяними скутерами.

  Прикольно. Це називається – «хорошого по-трошки». Недовго тривав мій релакс. Тепер спокійно і не покупаєшся, бо ще хтось ненароком зіб’є скутером.

  Деякий час ліниво спостерігаю за тим, що відбувається біля води та в ній, з розчаруванням виявляючи, що хлопці навіть не планують припиняти свої «покатушки». Навпаки, де-хто з них бере до себе по черзі пасажирок і катає їх. В одному із цих хлопців впізнаю знайомого Тараса, котрий учора підбігав до нас по м’яча. Ясно, мабуть, та сама компанія, і, мабуть, вони тут надовго. Тому приймаю рішення збиратись.  

  Вдома, окрім тьоті Жанни, нікого не виявляю. Сьогодні в неї за планом генеральне прибирання. Не маю намірів відволікати жінку, тому на пропозицію погодувати мене поки все гаряче, відповідаю, що пізніше сама себе погодую, а також кажу, що самостійно наводитиму лад у виділеній мені кімнаті, на що домробітниця розгублено всміхається й тікає у своїх справах. Я ж вирішую піднятися нагору, бо поки що обідати не хочу.

  Приймаю душ, змиваючи з тіла морську сіль, перевдягаюся в зручні домашні шорти та футболку, вмощуюся на диванчику біля вікна та дзвоню мамі. Вона виявляється зайнятою, тому трохи переписуюся з Віолеткою, паралельно отримуючи меседж від Тараса, в якому він повідомляє, що повернеться додому по обіді та забере  мене в кіно.

  Вирішую поділитися новинами з кращим другом, який сьогодні вже цікавився моїми справами, але на морі я не мала снаги вести довгі переписки.    

«Що робиш? Що нового?», - набираю текст.

«Валяюся на пляжі з Валькою», - відповідає він. – «Кінець сезону, а народу повно!», - жаліється.

«Серйозно?! А у нас тут майже пусто», - відписую.

«Хто б сумнівався. Ти живеш в елітному районі. На ваш пляж ходять тільки всі свої»

«Справді? Я не знала. То, може, ви з сестрою якось приїдете сюди, сходимо на море разом?» - пропоную.

«Ага!», - додає кумедний емоджі. – «Ти хоч знаєш, скільки нам до тебе перти?»