10. Маргарита

  Прокидаюся від будильнику, який встановила на сьому. Хочу з самого рання піти на пляж. Прихоплю навушники та книжку, може, орендую шезлонг і покайфую в своє задоволення.

  Тарік казав, що сьогодні має справи в місті, тож мені не потрібно вигадувати відмовки й вибачення перед ним, аби провести час на самоті з собою.

  На третьому поверсі є дві ванні кімнати, одну з яких повністю віддали в моє розпорядження. Спокійно чищу пір’ячко, не переймаючись, що хтось може ломитися в двері. До речі, про когось. Поки чищу зуби, чую, як грюкають двері сусідніх кімнат – мабуть, хлопці також вже прокинулися. Відсиджуюся у вбиральні, доки в коридорі не повисає тиша. Минуло надто мало часу, щоб я почувалася тут, як вдома.

  Перш ніж спуститись вниз, перевдягаюся в купальник та пляжний сарафан, поверх якого накидаю об’ємний світло-бежевий світшот, - зранку повітря прохолодне, можу змерзнути. Збираю в рюкзак все необхідне та випурхую з кімнати.

  На підході до першого поверху чую голоси, що лунають з коридору. Застаю там тьотю Таню з паном Аркадієм. Чоловік стоїть біля дверей, жінка обіймає його за шию.

- Щасливої дороги, подзвони, як прилетиш, - каже вона, а тоді озирається, почувши мої кроки.

- Доброго ранку, - вітаюся.

- Доброго, - відказує хрещена, в той час, як пан Аркадій стримано мені всміхнувшись, відчиняє двері, зникаючи за ними.

- В Аркаші ділова поїздка, - пояснює жінка.

- А, ясно.

- Він часто їздить у відрядження. Партнерські з нашою компанії знаходяться по всьому світу.

- Це, мабуть, цікаво – постійно мандрувати по роботі.

- Так цікаво, - всміхається хрещена, прямуючи разом зі мною в кухню. – І, взагалі, було б чудово, якби в ці часті поїздки він  брав з собою мене, - підморгує, вдаючи веселість, але здогадуюся, що насправді тьоті Тані дуже непросто щоразу відпускати чоловіка.

- Ти п’єш каву? – запитує.

- П’ю, - кидаю рюкзак біля порогу в кухню, де за широкою мармуровою барною стійкою розмістилися Тарас з Богданом. 

  Погляди двох пар очей враз звертаються до мене – блакитні дивляться із усмішкою, а сірі – стримано й серйозно. Нічуся, автоматично заправляючи за вухо пасмо волосся. Завжди так роблю, коли почуваюсь не в своїй тарілці, немов не знаю, куди діти руки.

- Так рано встала! – дивується Тарас.

- Я ж тобі вчора казала, що збираюся на море.  

- Я гадав, ти виспишся.

- Планую зробити це на пляжі, - всміхаюся.

- То ти на весь день? – хлопець посувається, звільняючи для мене місце біля себе. Богдан сидить навпроти, пильно спостерігаючи за нами обома. Зранку не має настрою?

- Поки не знаю, - знизую плечима. – На скільки вистачить.

- Маргошо, яку будеш каву? Американо, капучино? – тьотя Таня відчиняє шафу, в якій зберігаються склянки та чашки різноманітних форм та розмірів.

- Якщо можна, капучино, - відповідаю їй, спостерігаючи за тим, як хрещена дістає гарну скляну фігурну чашку й встановлює її в кавову машину.

- Молоко звичайне, чи рослинне? Є мигдалеве, кокосове, вівсяне.

  Це запитання змушує мене розгубитись.

- Зазвичай я п’ю зі звичайним, але Ви можете приготувати на свій смак. Із задоволенням скуштую щось новеньке.

- Тоді зроблю з кокосовим, як і собі. Жанночка прийде о восьмій. Тож, якщо хочеш снідати, потрібно трошки зачекати.

  Мене дещо бентежить той момент, що всі мої процедури з їжею мають проходити через домробітницю. По-перше – це сковує мене, а по-друге, я не звикла експлуатувати інших. Тому планую прояснити цей момент одразу ж з перших днів.

- Тьоть Таню, а можна я буду сама собі періодично готувати їжу?

  З незрозумілих мені причин це запитання чомусь викликає у всіх присутніх подив. Я щось не те сказала? Чи, може, в цій сім’ї вважається непристойним пропонувати подібне?

- Але якщо це спричинить незручності, то я потерплю, - додаю поспіхом.

- Потерпиш? – Богдан відпускає короткий смішок. Перша його репліка за сьогодні. Зиркаю на хлопця. – Хіба так не зручніше, коли тебе обслуговують і ти не витрачаєш час на зайве?

- Мені зручніше розраховувати на саму себе, - відказую без вагань, за що отримую в свій бік загадкову посмішку.

- Маргошенько, звичайно, ти можеш робити все, що хочеш! – тьотя Таня ставить переді мною чашку з капучино. Крізь її скляну поверхню напій виглядає дуже естетично й апетитно. – Я тобі казала – почувайся тут, як вдома. Холодильник - там, плита – он там, - вказує на побутову техніку. – Де посуд, тобі покаже Жанна. Все у твоєму розпорядженні!

- Дякую, - всміхаюся, роблячи ковток в міру гарячого капучино. Ммм, смачно. Пізніше попрошу когось навчити мене користуватись кавовою машиною.    

- Любиш капучино? – раптом цікавиться Богдан. Мабуть, мій вираз обличчя говорить сам за себе.

- Так.

- Мій приятель відкрив класну кав’ярню в центрі. Якщо хочеш, можу ввечері тебе туди звозити, - пропонує він настільки несподівано, що я ледь не давлюся напоєм. Якби те ж саме запропонував Тарас, я б менше розгубилася, бо почуваюсь поруч з ним, як з добрим другом. Але Богдан – це зовсім інше. Його інтонації не такі однозначні, вони немов би мають прихований підтекст.