9. Даня

- Справжній Аполон! – бабуся тискає мене за щоки, коли в самих домашніх шортах виходжу з душу. – В кого ж ти такий красень вдався?! – відхиляється, кладучи руки на плечі. Милується. Аж шаріюся. – Напевне в свого діда! – завершує промову, сповнену захоплення. – Моє янголятко! - розтріпує рукою мою кучеряву шевелюру.

  Якби хтось інший так сюсюкався зі мною, я б цього не стерпів, але бабусі дозволяю. Їй можна все, бо вона та, хто безумовно мене любить.  

  Не те щоб вдома я був недолюбленим. Просто мама постійно зайнята роботою й турботою про папу. Він – центр її всесвіту, все обертається навколо нього. Мама готова все йому прощати та у  всьому догоджати, часом навіть забуваючи про нас з Тарасом. Мене це бісить, адже треба мати якусь гордість, а не носити повсякчас на носі рожеві окуляри, які заважають бачити, що в твого ідола рильце в пушку.

  Коли мама подалася в психологію, я марно сподівався, що вона нарешті щось второпає. Але на жаль… Вона стала, навпаки, ще більш лояльною до всіх і всього, називаючи це «давати свободу». Проте мені подібне ставлення чомусь більше нагадує легковажність та байдужість. Ні, я не скаржуся, це класно, коли тобі дозволяють робити все що заманеться. Але ж повинна бути якась міра, хіба ні?

  Мене часом від цього всього так сильно штирить, що кортить схопити маму за плечі, струснути її кілька разів, аби прокинулася від сну, і вигукнути їй в обличчя: «Роззуй очі! Повернися до реальності!»

  Але ще більше мене бісить папа, котрий вдає із себе праведника і мене повчає. Усе своє життя борюся з його очікуваннями. Ніби йому замало одного відповідального синочка. Чого іще до мене прикопався? Хай би в собі спершу розібрався й навчився бути тим, ким намагається здаватись. Не переварюю нещирість.  

  Саме тому вже місяць мешкаю в бабусі. Бо всі дістали!

- Диви! Іще одне татуювання! – бабуся опускає погляд на моє передпліччя. Сплескує  в долоні.   

  Ти ба, помітила, хоча нова татуха геть маленька.

- Ти така уважна! – сміюся. – Мабуть, в дитинстві першою знаходила десять відмінностей на двох однакових картинках.

- А в кого, ти гадаєш, пішла твоя мама та й ти сам?! Я маю гарний окомір!

- Бабусю, чесно, я тобі дуже вдячний за успадковані таланти, втім час від часу думаю, чи не було б простіше, якби я їх не мав? Був би позбавлений цих творчих «бзіків», вчився б собі чемно, виправдовував би папині надії, а не переховувався тут, у тебе, аби мати змогу займатись тим, що насправді до вподоби.

- Раз вже згадав про тата… Не переймаєшся, що він тебе уб’є, коли побачить, як ти розмалювався? Ти все-таки майбутній юрист в його фірмі…

«По-перше, це ще не вирішено», - думаю про себе, але кажу інше:

- І шо з того? Всі мої татухи легко приховати під сорочкою, - йду на кухню. – Що в нас є поїсти? – закриваю тему.

- На вечерю до батьків не їдеш? – зітхає бабуся.

- Та я уже спізнився... До того ж твої страви мене теж цілком влаштовують.

- Мама дзвонила, вона засмутилася, що ти не приїхав, - доводить до відома бабуся дорогою до плити. Знімає кришку з казана. – Тато злий.

- Це ще одна причина, чому я не там. Лиш зіпсував би усім настрій. Хай собі їдять спокійно.

  Бабуся закатує очі.

- Який же ти у мене вредний, - накладає в тарілку плов.

  Ммм, пахне смачно! Відчуваю навіть з відстані.

- Насолоджуйся моєю компанією, поки маєш змогу. А то ображуся і з’їду, - дражнюся, всідаючись за стіл.

- Пиріжечку мій, я завжди рада твоїй компанії. Але хіба тобі самому не кортить додому? Там же зовсім інший простір. Зібрав би друзів…

- Точно! Дякую! – мене осіняє думка. – Треба зібратись на басейні, поки тепло. Може, замучу вечірку! – беруся за виделку. – Ммм, смакота, як завжди! - посміхаюся. Бабуня гладить мене по голові й влаштовується поруч, насолоджуючись видовищем того, як внук з апетитом поглинає їжу. З дитинства це її улюблене заняття. - Ти, часом, не в курсі, чи папа не збирається найближчим часом у відрядження?

- Може, й в курсі, - дражниться.

- Здаси контору? – дивлюся з-під лоба, розтягуючись в посмішці.

- Здам, якщо з’їси все до грамульки.