8. Маргарита

  Сидимо за великим круглим столом у столовій кімнаті - пан Аркадій поруч з тітонькою Тетяною. По праву руку від батька вмостився Богдан. Дивно, але спільними у зовнішності двох чоловіків є лише чіткі мужні риси обличчя, все ж інше цілком відрізняється – волосся у пана Аркадія кучеряве і більш темне за кольором, ніж в сина, а очі карі. Мабуть, сіроокий Богдан пішов в матір.

  Мене хрещена посадила зліва від себе, таким чином я опинилася прямо навпроти її пасинка. Тарас присів поруч зі мною, залишивши одне вільне місце між собою та зведеним братом.

  Страви для вечері приготував місцевий шеф-кухар, котрий працює в одному з відомих одеських ресторанів. Він спеціально приїхав заздалегідь, тим самим полегшивши обов’язки тьоті Жанни, котрій  залишилося лиш подавати їжу на стіл.

  Виглядає все дуже смачно, проте мені зовсім не хочеться їсти. Переїла в обід. Та ще й цей Богдан час від часу кидає у мій бік задумливі погляди, змушуючи почуватись незручно. Цікаво, про що він думає? Оцінює мене, чи що?

  Для пристойності накладаю собі трохи салату в тарілку і весь вечір колупаюся в ньому виделкою. Мабуть, це прикольно – збиратись ось так усією родиною за столом, ділитись новинами, разом щось обговорювати. Проте цим посиденькам бракує одного – легкості та невимушеності. Враження таке, ніби ми зібралися на офіційному прийомі. Добре, що хоча б одягла плаття. В домашньому одязі я б максимально не вписувалася в атмосферку.

- У вас кожна вечеря проходить так офіційно? – шепочу, схиляючись до Тараса, поки тьотя Таня жваво щось обговорює зі своїм чоловіком. В цей самий момент ловлю на собі зацікавлений погляд Богдана. Шаріюся.

- Лише коли збираємося всі разом, - відповідає блондин. – Зазвичай ми вечеряємо порізно, в різний час, або просто не вдома.

- А, зрозуміло, - тягну.

- Сьогодні особлива нагода, - Тарік підморгує.

  Посміхаюся йому у відповідь.

- Марго, то чому ти обрала юридичну освіту? – зненацька запитує мене Богдан, і погляди всіх присутніх звертаються до мене.

  Спершу гублюся від несподіваного запитання, відкладаю виделку, роблю ковток води, аби виграти трохи часу на підбір правильних слів. Впевнена, цей серйозний шатен чекає від мене розсудливої, вмотивованої відповіді. Ще б пак! Його сім’я оплачує мені навчання.

- Просто я люблю справедливість, - кажу так, як є. - І хочу стати тією, хто відстоюватиме права людей. Зокрема, соціально незахищених груп. 

- Хм… Благородний намір, - тягне сіроокий, відпиваючи трохи вина з красивого, з різьбленою ніжкою, келиху. – Але ж ти зовсім юна дівчинка. Хіба не мусиш думати про розваги, веселе життя? Не зарано піклуватися про знедолених?

  Він мене, що, провокує? Чи перевіряє?

- А як одне другому заважає? – кидаю з викликом. – Хіба люди мого віку не можуть прагнути бути корисними іншим?

- Зазвичай, люди твого віку в першу чергу думають про себе, - всміхається. – Як мій молодший братик, наприклад.

- Богданчику, не починай, - тьотя Таня закатує очі.

- Ти з ним надто м’яка, - робить їй зауваження пан Аркадій.

- А ти надто суворий, - парирує вона. – Це через твою нетерпимість він уже місяць живе у моєї мами!

- Баста! – здіймає догори руки Тарас. – Ще не вистачало всім посваритися через того малого бешкетника. Тим паче, його тут нема.

- В тому й річ, що його тут нема! – заперечує пан Аркадій. – Що за неповага?!

- Не зважай, в нього просто зараз період такий. Треба дати дитині можливість прожити цей досвід, - заспокоює його дружина. – Кажу тобі це, як психолог.

- А як матір ти нічого не хочеш сказати? «Дитині» уже двадцять років! Хіба тебе не переймає його поведінка?

- Аркашенько, у нас гостя. Так гарно вечеряємо. Лишімо цю тему на потім, - хрещена ніжно торкається плеча чоловіка, цьомкає його в гладко виголену щоку.

- Гаразд, гаразд, - пом’якшується той. – Маргарито, ти не зважай, просто наш молодший синок характером вдався невість в кого. Дає нам всім жару.   

- А я вважаю, Данічка взяв усі кращі риси від тебе й від мене. Тому й вийшла така вибухова суміш, - посміхається тьотя Таня.

  Богдан з Таріком аж прискають від цієї заяви. По суті, вони один одному навіть не родичі. Їх об’єднує лише спільний молодший брат.

- У будь-якому разі, Маргариточко, ти тепер член нашої родини, рано чи пізно сама побачишся з Данилом і все зрозумієш, - каже хрещена. 

- Краще пізно, - відпускає сарказм Богдан, але я на це не зважаю.

- Дякую, пане Аркадію та тітонько Таня, за те, що прийняли мене в свою сім’ю, наче рідну. Я це дуже ціную.

- Ти тут бажана гостя, тому почувайся, як вдома, - хрещена тепло мені посміхається. – До речі, чому так мало їси? Може, притримуєш місце для десерту?

- Ще буде десерт? – розтуляю рота від здивування, вкотре жалкуючи, що мамі з Віолеткою не вдалося приїхати. Трохи мучить сумління, адже куштую стільки всілякої смакоти, а можливості поділитися з ними не маю.

  Решта вечері минає за розмовами на загальні теми, які плавно перетікають у вирішення робочих питань між батьком та сином. Я ж в тому нічого не тямлю, тому сприймаю розмову, як білий шум, який не несе жодної корисної для мене інформації.