6. Маргарита

- Я дивлюся, ви двоє непогано підготувалися до вечері, - новоприбулий натякає на недоїдки, що залишились на журнальному столі.

- Ми дивилися кіно, - невпевнено белькочу. Нічого кращого за цю відповідь чомусь на думку не спадає.

  Поява елегантного шатена змушує мене страшенно ніяковіти. Дивлюся на нього повільно кліпаючи. Діловий стиль додає віку, але якщо на це не зважати, то хлопець виглядає однолітком Тараса.

- Ти Богдан? – здогадуюся.

- Так. А ти нічого так підросла, - кутики його чітко окреслених губ ледве повзуть вгору, від чого різкі, виразні лінії обличчя трохи пом’якшуються.

- Ти мене пам’ятаєш? – дивуюся. Насправді, з трьох братів образ найстаршого геть не закарбувався в моїй пам’яті.

- Ми бачились, коли тобі було десь років сім. Здається, саме збиралася йти в перший клас.

- Гарна в тебе пам’ять…, - вкотре ніяковію, не знаючи, яку б позу прийняти, аби виглядати пристойно.

- Та як таке забути? Ви завітали до нас в гості на вечерю, і дорослі весь вечір змушували тебе демонструвати усілякі гімнастичні трюки. Ще той був цирк. Мушу зізнатися, я був вражений, - схрещує руки на грудях, злегка киваючи головою.

  Нервово сміюся.

- О, так! – закатую очі. – До певного віку влаштовувати такі шоу під час застіль було моїм постійним обов’язком! Мабуть, тому й не пам’ятаю, як виступала перед вами, бо то була звична справа.

- А зараз як? Зав’язала з гімнастикою?

- Ага, кілька років тому.

- Таня сказала, що ти вчитимешся в юридичній академії. Вирішила, що в цій галузі більше перспектив, аніж у спорті?

- Щось типу того, - нічуся.

  Насправді, мені вельми незручно відповідати на запитання про навчання, адже його оплачує мачуха Богдана. Він знову хоче щось спитати, але наша розмова будить Таріка, котрий приходить мені на допомогу.

- О, Богдане, привіт, - тягне сонно. – Котра година? Я не проспав вечерю? – потягується. – Після моря завжди хочу спати, - пояснює мені.

- Я також задрімала, - зізнаюся.

- Я приїхав трохи завчасно, - стримано відповідає Богдан. – Але вам двом все одно не завадило б збадьоритися та привести себе до ладу, - поглядає на годинника. – Скоро повернуться батьки.

  Не чекаючи, поки мене попросять двічі, прудко підхоплююся з дивану. Невже, я насправді кепсько виглядаю? Починаю прибирати зі столу.

- Залиш, - зупиняє мене Богдан. – Жанна прибере.

- Мені не складно, - заперечую, продовжуючи завантажувати таці залишками їжі. – А от у тьоті Жанни свого клопоту вистачає, - беру одну з таць і прямую з нею в бік кухні.

  Богдан випрямляється та насуплюється, коли я швидким кроком проходжу повз нього. Вловлюю приємний свіжий аромат чоловічих парфумів. Цікаво, на цього молодика серпнева спека не діє? Не помічаю жодної ознаки того, що йому жарко. В домі працюють кондиціонери, але у вітальні Тарік його вимкнув, аби ми не змерзли.  

  Мій білявий приятель приносить в кухню іншу тацю, і я, пробелькотівши щось незв’язне, під прицільними поглядами зведених братів тікаю нагору.

  Вриваюся в свою кімнату. Сподіваюся, тьотя Таня попередила пасинка, що тут тепер мешкаю я? Відповідь на це запитання приходить незабаром.

  Стою перед величезним дзеркалом, вмонтованим в шафу. Розглядаю себе – волосся сплуталося після сну, футболка прим’ялася. Однозначно, до вечері треба перевдягнутися. Стягую футболку через голову, залишаючись в шортах та спортивному ліфчику. Ще не встигла викласти всі речі з сумки, тому порпаюся в ній, намагаючись знайти щось підходяще. Саме дістаю звідти літнє платтячко з короткими рукавами, коли двері кімнати різко відчиняються і на порозі з’являється Богдан. Його сірі очі округлюються від несподіванки, а я аж підстрибую з переляку, розгублено намагаючись прикрити верхню частину тіла платтям.

  Хлопець затуляє очі долонею.

- Вибач, вибач, - розвертається на вихід, кидаючи на ходу, - так запрацювався, що забувся, що ця кімната тепер зайнята.

  Зникає в коридорі.

- Двері зачиняються на ключ! – лунає звідти його голос.

- Тепер буду знати, - буркаю собі під носа. Як же незручно. Наше знайомство розпочалося максимально дивно.

  Переймаючись тим, що можу знову випадково десь перетнутися з Богданом, вирішую відсидітися решту часу до вечері в кімнаті. Приводжу в порядок плаття, розчісую волосся і навіть підфарбовую тушшю вії, підкреслюючи свої виразні медово-карі очі.  

  Мене поки що ніхто не кличе, а сама не наважуюся спускатись, тому виходжу на балкон, аби подихати повітрям. Під вечір воно стало ще більш приємним, свіжим.

  Вдивляючись удалину, підходжу до поручнів, спираюся на них. Як же нереально виглядає звідси захід сонця! Милуюся тим, як він розфарбовує небо та море в рожево-голубі відтінки. Поверхня води схожа на молочний кисіль. Так і хочеться пірнути. Добре, що прихопила телефон - вмикаю камеру, роблю кілька знімків.

- Тобі тут подобається? – раптом лунає вже знайомий чоловічий голос, і я різко сіпаюся з несподіванки, ледь не впускаючи з рук гаджет. Озираюся - зліва від мене, на іншому кінці балкону, у кутку, сидить Богдан (тепер знатиму, що балкон спільний для кількох кімнат).