5. Маргарита

  Не хочеться одразу ж в перший день стати схожою на рака, тому щойно починає припікати сонце, повертаємося додому. Приймаю душ, вимиваю голову від солі і, перевдягнувшись в домашні шорти та футболку, валяюся на ліжку з телефоном в руках.

  Відписую Артурчикові, що у мене все чудово, дзвоню мамі. Саме балакаю з нею, коли лунає стук в двері.

- Хто там?! – вигукую. В такій просторій кімнаті треба голосно кричати, щоб почули.

- Можна? - двері злегка відчиняються і в утвореній шпарині з’являється білява голова Тараса. – Будеш обідати?

- Буду! – з готовністю відповідаю. Хвилювання першого дня відступило і на його місце прийшов здоровий апетит. – Мамуню, мене кличуть їсти. Ще подзвоню! Віолетці привітики! Цьом! – кладу слухавку. Злізаю з ліжка, помічаючи, як погляд Тараса мимоволі ковзає по моїм голим ногам.

- А ти трохи засмагла, - виходить він зі становища.

- Справді? Дякую, - зиркаю на ноги. Думала спитати, чи нема часом в цьому домі дрес-коду, але Тарас також у шортах та футболці, тож питання саме собою відпадає.

  Внизу, крім тьоті Жанни нікого немає. Хрещена поїхала на роботу. Вона не менш талановита художниця, ніж моя мама, але з часом вирішила змінити професію, перекваліфікувавшись в сімейного психолога. Тепер в тьоті Тані власний кабінет, в якому вона проводить сеанси з пацієнтами.

  Враховуючи те, що моя мама більшість часу пропадає на роботі,  приготування обіду  зазвичай лежить на мені. Частенько, це щось приготоване нашвидкуруч, бо п’ять разів на тиждень після обіду в мене танці. Наїдатися досита перед ними не можна, тому їм щось легке на кшталт салату, каші, або супу (якщо мама заздалегідь його зварила). Віолетка обідає в школі, і це значно полегшує мою задачу. Ну а після тренування, ввечері, їсти не надто хочеться, вистачає чаю з чимсь солоденьким, аби відновити рівень глюкози в крові. І от зараз, опинившись на кухні, стіл та плита якої заповнені купою різноманітних страв, я трохи гублюся.

- Що тобі покласти? – запитує в мене тьотя Жанна, демонструючи весь асортимент. – Ще є риб’яча юшка. Будеш?

- Буду! Дякую! – погоджуюсь на пропозицію. Рідкого мені, мабуть, як раз і вистачить.

  Тьотя Жанна бере глибоку тарілку, йде до каструлі, що стоїть на плиті.

- Я можу сама, - кидаюсь на допомогу. Не звикла, що мене обслуговують.

- Присядь, дитинко, це моя робота, - тепло всміхається жінка.

  В Тараса домробітниця чомусь не питає про перше, а по-хазяйськи наливає повну тарілку. Мабуть, за стільки років вона вивчила смаки кожного члена сім’ї.

  Ми поглинаємо юшку, яка, до речі, виявляється смачнючою. Оце  щастя мені привалило! Почуваюся мешканкою п’ятизіркового готелю, котру заселили в номер з шикарним видом на море та триразовим харчуванням найвищої якості.

  Майже не говоримо, бо дуже зголодніли. А коли наші тарілки стають пустими, тітонька Жанна пропонує другі страви. Поки роздумую, наїлася я, чи ні, в Тараса з’являється пропозиція:

- Може, візьмемо закуски і сядемо у вітальні перед телевізором? Подивимося якийсь фільмець?

- Гарна ідея!

  Хлопець встає з-за столу. Тьотя Жанна, передбачивши його дії, дістає з шафи дві прямокутні таці, допомагаючи наповнити їх їжею – хлібцями, сиром, м’ясною нарізкою, горішками, фруктами, напоями.

- Маргариточко, може, картопельку з відбивними? Чи риб’ячі котлетки? – пропонує мені жінка.

- Ні, ні, закусок цілком вистачить, - відказую поспішно. Такими темпами можна геть збитись з режиму і блискавично набрати зайву вагу, а мені цього не хочеться. До того ж я і не звикла до подібного різноманіття страв. Моє звичне харчування, в порівнянні з цим, виглядає максимально аскетичним.

  Тарас, на відміну від мене, бере собі порцію гарніру з м’ясом. Авжеж, аби підтримувати такий об’єм м’язів, як в нього, потрібно добре харчуватися.

  Всідаємося на диван, вибираємо фільм. Я люблю фентезі, фантастику та все, що пов’язане з надзвичайним. Тарік же віддає перевагу екшенам, бойовикам, або комедіям, тож ми знаходимо компроміс, вмикаючи другу частину «Стражів Галактики».

  Насолоджуємося кіно, а також смачними закусками. В компанії Тараса мені дуже комфортно, почуваюся поруч з ним розслаблено, майже, як вдома. В якийсь момент розслабляюся настільки, що не помічаю, як несподівано засинаю.

  Прокидаюся різко, бо мене будить незнайомий чоловічий голос. Підхоплююся, не до кінця усвідомлюючи, де я. Верчу головою, помічаючи, що мого білявого приятеля теж розморило – він куняє  на протилежному кінці дивану.

  «Котра година? Скільки я проспала?», - встигає промайнути в голові думка, перш ніж переді мною постає власник того самого незнайомого голосу, що розбудив – елегантно підстрижений симпатичний сіроокий шатен в діловому костюмі.

- Привіт. Ти, мабуть, Марго, - він супить брови, пробігаючи поглядом спершу по мені, а потім по солодко сплячому Тарасу.

- Привіт, - боязко відповідаю я, намагаючись прикрити руками голі ноги. В присутності цього ідеального красеня, мій неформальний домашній вигляд здається чомусь недоречним.