4. Маргарита

  В рожевому легкому сарафані, під який одразу одягла купальник, та з невеличким рюкзаком, в який поклала рушника, воду та змінну білизну, крокую по викладеній плиткою доріжці, що веде до моря. Поруч зі мною йде Тарас. В нього за плечима рюкзак вдвічі більший за мій, а в руці термо-сумка, в якій лежить наш сніданок.  

- Я прихопив нам сандвічі з лососем. Сподіваюся, ти таке їси? – цікавиться мій супутник.

- Так, дякую. Ти ніби знав, що я більше люблю рибу, ніж м’ясо, - відказую йому, і немов би в підтвердження цим словам, живіт починає голосно урчати.

- Ти, мабуть, дуже голодна, - весело усміхається хлопець.

- Та ніби ні, - зніяковіло знизую плечима. Насправді, через хвилювання апетит пропав. Проте мій шлунок, вочевидь, з цим не згоден.

- Потерпи ще трошки, ми майже на місці, - вказує на пологий схил, що чекає попереду.

  Спускаємося сходами. Теплий серпневий вітерець пестить мою шкіру, сповільнюю ходу, підставляючи йому обличчя. Не віриться, що я тут.

- До речі, як краще до тебе звертатися? – Тарас озирається. Він вирвався на кілька сходинок вперед.

- Всі кличуть по-різному. Кому як подобається. Мені не принципово.

-  Твій друг звав тебе Ритою. Якщо я також так називатиму?

- Без проблем.

- До речі, ви давно дружите?

- Ми познайомились три роки тому, - на секунду замислююся, зіщулюю очі. - Чому цікавишся? Ти часом не гей?

  Моє запитання застає Тараса зненацька, змушуючи його розгублено приснути.

- Якби їв, то вдавився б, - закашлюється. – А що, схожий?

- Та, ніби, ні. Просто цікавишся Артурчиком…

- Це через його… еммм…, - добирає слово, - епатажність. Знаєш як кажуть: скажи мені хто твій друг і я скажу тобі, хто ти, - всміхається. – Може, в тобі також приховується щось таке?

- Може, - загадково посміхаюся у відповідь.

 Сходи саме закінчуються і ми зупиняємося на вузькому тротуарчику, що пролягає вздовж пляжу. Як же кортить ступити босими ногами на теплий пісок. Знімаю сандалі.

- Попереджаю, пісок може бути гарячим, - хлопець зістрибує вниз, не знімаючи взуття. Простягає мені руку.

- Байдуже! – приймаю допомогу і також спускаюся.

  Час досить ранній, тож попередження Тараса про гарячий пісок не виправдовується. Максимально глибоко занурюю в нього ступні, поки крокуємо до води. Людей на узбережжі зовсім мало, і це не дивно, якщо припустити, що в кожного у дворі є басейн. Проте я б ні за що не проміняла натуральну, живу, солону морську воду на неживу та хлоровану.

- Ляжемо на піску, чи візьмемо шезлонги? – Тарас вказує кудись вбік, в напрямку пляжної кафешки, біля якої облаштовано власну зону відпочинку з шезлонгами та парасольками.

- Давай на пісочку. Все одно ми тут ненадовго. Не хочу одразу спектися.

- Гаразд.

  Розташовуємося поблизу води. Хлопець стелить підстилку.

- Хочеш спершу скупатися чи поїсти? – цікавиться він.

- Звісно купатися! – збуджено промовляю, кидаючи свій рюкзак на підстилку.

  Море сьогодні майже без хвиль. Так і кортить в нього зануритися. Відкидаючи сором’язливість, яку відчувала до того в присутності хлопця, беруся за низ сарафану та стягую його через голову.

  Помічаю, як погляд Тараса ковзає моїм тілом, зупиняючись на лівому боці живота.

- Симпотний синець, - коментує він.

  На мені звичайний чорний купальник, що складається з ліфу у вигляді трикутних чашечок та трусиків на зав’язках. Отже всі синці, як на долоні. Блін, я й забулася про них, давно уваги не звертаю, бо протягом останніх трьох років вони мої постійні супутники.

- А, не звертай уваги. То звична справа, - відмахуюся, тримаючи курс на воду.

  Тарік швидко скидає футболку, залишаючись в пляжних шортах. Боковим зором відзначаю, що він гарно складений. Проте такий самий незасмаглий, як і я, якщо не біліший. Дивно, він що, цього літа також вперше відвідує пляж?

  Не чекаючи, поки мене знову почнуть розпитувати про інші синці, забігаю у воду, занурюючись в неї з головою. Який кайф! В дитинстві я дуже любила плавати під водою з розплющеними очима. Але це виходить лише у морській воді, бо вона м’яка та не подразнює слизові оболонки.

  Зараз же мені чомусь страшно відкривати очі. Тому виринаю на поверхню, набираю в легені повітря, і занурююся знов. З другої спроби все-таки вдається перебороти страх та розплющити очі. Як же прикольно! Водичка така прозора, нема жодної водорості. Змахую руками і ногами, долаючи пару метрів, доки не втикаюся носом у щось велике та слизьке.

- Ааа! Медуза! – вистрибую на поверхню, розмахуючи навкруги себе руками, аби відігнати морське створіння, яке викликає в мені страх та відразу.

- Боїшся медуз? – сміється Тарас. Він весь цей час просто плавав поруч. Навіть голову не намочив. Мені ж мій стрижений чубчик налип на лоба, і тепер з нього цівками на обличчя стікає вода. Відкидаю волосся назад, аби не заважало, чим змушую блондинчика розсміятись. – Класна зачіска! – прискає він. – Хочеш, зроблю тобі фотку? Поставиш на аватарку, - тепер вже відверто регоче.