3. Маргарита

  Сім’я Ткаченків мешкає на околиці міста в елітному приватному секторі.

- Вау! – тільки й можу сказати, коли наш автомобіль в’їжджає крізь автоматичні ворота в просторий двір, на території якого розташувався величезний красивенний особняк.

  З боку хрещеної це максимальний прояв великодушності – оплатити мені навчання в одному з найпрестижніших вузів міста та ще й поселити у своєму домі. Саме такий подарунок я отримала від неї на вісімнадцятий день народження. І тепер почуваюся Попелюшкою, котру щедро одарувала хрещена фея. Навіть не знаю, як віддячувати тьоті Тані за її доброту.

  Всередині будинок виявляється ще більшим, ніж здавався ззовні. Він має три поверхи – на першому розташована величезна вітальня,  поєднана зі столовою, та кухня. На другому поверсі - два кабінети та хазяйська спальня. Третій же поверх виділений під спальні хлопців. Також кожен поверх має власний санвузол та технічні приміщення по типу комор та гардеробних кімнат. Всього з першого разу й не запам’ятаєш.

  Нас зустрічає хатня робітниця, жіночка під п’ятдесят, котру хрещена представляє, як Жанночку. Жінка вітає мене, наче рідну та повідомляє, що моя кімната повністю готова.

- Жанночка з нами вже десять років. Майже член сім’ї, - пояснює тьотя Таня дорогою нагору.

  Здіймаємося широкими сходами. Тарас йде попереду, несе мою валізу. Вкотре дивуюся, як йому вдається робити це з такою легкістю.

- Спершу думала розмістити тебе в гостьовій. Але Богданчик з нами не живе. Залишався тут на ніч максимум рази два, тож ми з Аркадієм вирішили віддати його спальню тобі, - повідомляє хрещена, поки долаємо другий проліт.

- Богданчик це…? – вирішую уточнити.

- Син Аркаші, - пояснює тітонька Таня. – В них з Тарасиком всього рік різниці. Богдану двадцять чотири. В дитинстві він жив з мамою, а зараз має власну квартиру. Серйозний та вельми розумний юнак. Весь в свого батька, - посміхається. – Зараз допомагає Аркаші в його справах. Ти ж в курсі, чим займається мій чоловік?

- Мама згадувала про якусь крюінгову компанію, але я не зовсім розумію, що це, - зізнаюся чесно.

- Це компанія, яка займається працевлаштуванням моряків. Якщо в двох словах.

- А, тепер ясно. Тарас, а ти теж там працюєш? – вирішую поцікавитися в хлопця, коли опиняємося в просторому коридорі третього поверху.

  В цілому, інтер’єр будинку дуже сучасний. Він виконаний переважно в біло-сірих тонах, які подекуди розбавлені яскравими деталями. Проте всі двері на третьому поверсі одноманітно сірі. Хоч би не заблукати.

- Ні, - всміхається блондинчик. – Я закінчив мед. Буду стоматологом. Мій тато лікар, я, так би мовити, пішов по його стопах.

- Все складно, - жартує тьотя Таня. – Не всім щастить, як твоїй мамі, з першого разу зустріти любов на все життя, - нервово всміхається. – Наші з Аркадієм старші сини від попередніх стосунків. Лише Данік – спільна дитина. Ти маєш його пам’ятати. Ви непогано ладнали в дитинстві. Може, й тепер поладнаєте…

  Насправді, я смутно пам’ятаю Даню, бо востаннє ми приїздили в Одесу на море сім років тому, коли татко ще був живий. Мені тоді було одинадцять, а хлопцеві, якщо не помиляюсь, тринадцять. В нього на той час були вже відмінні від моїх інтереси. Тим паче, зупинялися ми в окремій квартирі, а не в гостях у хрещеної. Вона в ті часи також ще не мешкала в такому шикарному, величезному будинку. Тож ми майже не бачилися. А отже, наша з Данею дружба тривала приблизно в період від моїх п’яти до дев’яти років. Давненько. Навряд чи це дає гарантію дружніх стосунків в майбутньому.

- Хай би цей шибеник спершу удостоїв нас своєю присутністю, - відпускає сарказм Тарас.

- Я налаштована оптимістично, - зауважує хрещена.

- Ма, але ж він не з’являвся тут майже все літо.

- Нічого, припече, повернеться. Даня два місяці був за кордоном, а тепер живе у бабусі, - пояснює мені тьотя Таня.

- Думаєш, він приїде сьогодні на вечерю? – цікавиться в матері син.

- От сам в нього й спитай. Він вчора знову погиркався з батьком, - закатує очі жінка.

  Очевидно, спільний молодший син дає всім жару. Що ж, не дивно. Мабуть, розбалували увагою та грошима.   

- Ласкаво просимо в твою кімнату, - нарешті тьотя Таня відчиняє двері, запрошуючи мене всередину.

- Ого! – подібні вигуки – все на що я здатна у цей день.

  Спальня виявляється просторою, красивою та світлою. Перше, що привертає мою увагу – це величезне вікно, нижня частина якого сягає рівня колін, а замість підвіконня там влаштоване щось на кшталт диванчику з подушками. Уявляю, як на ньому буде зручно сидіти з книгою в руках. Не стримуюся та підходжу ближче. Завмираю. Оце так пейзаж! З вікна видно море! А ще басейн, що розташований на задньому дворі. Навіщо потрібен басейн, якщо в двох кроках море? Дивлюся вдалину, не одразу помічаючи, що поруч з вікном знаходяться двері, що ведуть на балкон.

- Подобається? – цікавиться хрещена.

- Ще б пак! – озиваюся натхненно.

  Розвертаюся, тільки тепер звертаючи увагу на двоспальне ліжко, застелене бузковою ковдрою та прикрашене кількома різнобарвними подушками на кшталт тих, що лежать на диванчику. Мабуть, таким чином, спальню з чоловічої намагалися перетворити на жіночу.