2. Маргарита

- Маргаритко, моя люба! Яка ж я щаслива тебе бачити! – не встигаючи оговтатись, потрапляю в обійми хрещеної. Від неї  дуже приємно пахне дорогим парфумом, і мені стає ніяково, бо за ніч в дорозі мій одяг увібрав в себе специфічний запах поїзда. Сподіваюся, це не збентежить тьотю Таню. – Ти така красуня! – вона відсторонюється, обхоплюючи долонями мої щоки. – Подорослішала! Розквітла!

- Ми ж тиждень тому розмовляли з вами по фейстайму, - соромлюся, рясно червоніючи, бо за нами спостерігає син хрещеної, а ще мій кращий друг, котрий не рухається з місця, чекаючи, щоб попрощатись.

- Реальність та фейстайм – дві зовсім різні речі, - всміхається хрещена і нарешті згадує, що ми тут не самі. – Маргариточко, ти пам’ятаєш Тарасика? Він мій старший син, - знайомить з хлопцем, світлі очі котрого випромінюють не менше теплоти та дружелюбності, ніж очі його матері.

- Чесно кажучи, погано, - ніяково всміхаюся. – Ми бачились востаннє, коли мені було одинадцять, а тобі десь…, - замислююся.

- Шістнадцять, - підказує Тарас.

- Так, тоді ти мені здавався дорослим дядьком.

- Зараз різниця у п’ять років вже не така відчутна, правда ж? – всміхається тьотя Таня. – Ну що, ходімте, - вказує в напрямку виходу з перону.

- Хвилиночку, я маю попрощатись, - роблю крок до друга, котрий весь цей час з цікавістю за нами спостерігав. – Це Артур. Ми вчитимемось разом.  

  Рудий всміхається моїй хрещеній та простягає руку Тарасові. Той удостоює нового знайомого короткою, скупою посмішкою, оцінюючи швидким поглядом його строкате вбрання.

- Він твій хлопець? – з максимальною безпосередністю цікавиться у мене жінка, змушуючи знов зніяковіти.

- Ні, ми просто друзі, - мимрю я.

- Кращі друзі, - поправляє Артур, весело всміхаючись. – Я гей, - одразу ж прямо в лоб заявляє він, від чого моя хрещена разом з її сином на кілька секунд зависають, розгубившись.

  Знизую плечима, не знаючи, що сказати, аби згладити незручний момент. Я уже звикла до епатажності та прямолінійності Артура (саме ці якості мені в ньому і подобаються), проте інших людей вони часом шокують. 

- Радий знайомству! Що ж, я погнав! – руденький чмокає мене у щічку та сяйливо посміхається новим знайомим. – Опа! Шось в лісі здохло! Он моя Валька! – помічає в натовпі сестру. – Ну, на зв’язку, - імітує жест прикладання телефона до вуха, підморгує мені та тікає.

  Тітонька Таня з Тарасом кілька секунд проводжають його поглядами, а тоді згадують, що й нам потрібно іти. Хлопець хапається за мою валізу, маючи намір закинути її собі на плече.

- Обережно, вона тяжка, - вирішую попередити, але отримую у відповідь лиш посмішку. Блондинчик з легкістю підіймає ношу, демонструючи при цьому підкачані рельєфні біцепси.

  У мене також сильні руки, я з легкістю підіймаю ними власне тіло, проте з валізою, яка має приблизно ту ж саму вагу, цей трюк чомусь не виходить. Чого не скажеш про Тараса, котрий значно вищий за мене зростом та в декілька разів сильніший. Хлопець явно займається спортом, а отже моя сумка для нього не проблема. Добре, що тьотя Таня взяла сина з собою. Мабуть, здогадувалася, що знадобиться його допомога.

  Сиджу на задньому сидінні представницького автомобілю, яким кермує Тарас. Подумки рахую його вік. Мені минулого місяця виповнилось вісімнадцять, отже хлопцеві десь двадцять три. Дійсно, не набагато старший. Цікаво, що в дитинстві ця різниця у віці здавалася нездоланною прірвою. 
  Всміхаюся сама собі, а Тарас усміхається мені крізь дзеркало заднього виду.

- Як там сестричка? – цікавиться тітонька Таня, розвернувшись до мене обличчям з переднього пасажирського сидіння.

- Та вже ніби краще, дякую.

- Це ж треба було їй так невчасно захворіти! Я так хотіла, щоб Машка трохи відпочила, на море походила. Оксамитовий сезон в Одесі – найчудовіша пора! Пляжі пусті, водичка тепла, сонце не таке пекуче…, - щебече хрещена. Я ж, користуючись моментом, роздивляюся її красиве, молоде, доглянуте обличчя. Мабуть, чимало часу та ресурсів витрачає на догляд за собою. Ех, хотілося б, щоб і моя мама мала час і змогу це робити.

- Я також сподівалася, що мамі вдасться хоча б трошки відпочити, - зітхаю, вкотре перехоплюючи на собі погляд Тараса. Якби не мускули та коротка стрижка, він був би точною копією тьоті Тані – такі ж блакитні очі, світлі брови, вії та волосся, і навіть риси обличчя такі ж м’які та витончені - ознака інтелігентності.

- Може, мамі все-таки пізніше вдасться якось вирватися? – з надією промовляє тьотя Таня.

- Не впевнена, - стискаю губи. – З вересня в неї розписані заняття у художній школі та індивідуально з учнями.

  Настає черга хрещеної зітхати.

- Ох, я вже давно вмовляю Машку переїхати в Одесу. Тут набагато більше перспектив! Я б їй підкинула клієнтів та роботу. Вона могла б проводити в моєму офісі заняття з арт-терапії та нейрографіки, вести приватні курси з живопису. Заробітки були б зовсім інші!

- Так, це було б чудово, - замислююся на декілька секунд. – Та, Ви ж розумієте, їй складно відпустити минуле й виїхати з міста, де похований  татко…   

  Обличчя хрещеної серйознішає.

- Розумію, - робить паузу. – Але минуло майже шість років. Час відпустити минуле та почати нове життя, - зітхає. – Хоча я не раз казала про це Машці. Але ж вона вперта…