1. Маргарита

- Кицюню моя, шо ти туди наталувала? – пнеться Артур, смикаючи за ручку мою товстезну валізу, що застрягла в ніші під полицею. – Ніби ж казала, що туфлі залишила вдома, - знову щосили тягне, але валіза, немов би та ріпка, навіть не збирається піддаватись.

- Треба ніжніше. Посунься, - беру справу в свої руки, і обережними рухами, розхитуючи сумку туди-сюди, змушую її вислизнути з ніші. – А тепер допомагай! – напружуюся від ваги, яку не так просто втримати. Аж червонію.

  Артурчик підхоплює валізу з іншого боку і ми спільними зусиллями благополучно дістаємо її на світ божий.

- Нє, ну реально, Ритко, в тебе там що, цегла?

- Хто б казав! На відміну від декого, я брала лише найнеобхідніше.

- В мене принаймні валіза на коліщатках, - вказує на об’ємний чорний чемодан, який втулив під столик тісного купе, бо під полицю він не вміщався. – Тобі також давно варто було купити подібний.

  Кривлюся у відповідь.

- Я кілька років нікуди не виїжджала. Заради одного разу можна перебитися тим, що є, - докладаючи титанічних зусиль підсуваю валізу до виходу з купе.

  Окрім осіннього одягу, запакованого в вакуумні пакети - аби займали менше місця - я везу ще й гостинці для тьоті Тані, які передала мама. Насправді, вона збиралася їхати разом зі мною, але напередодні захворіла Віолетка (моя молодша сестричка), тому доводиться здійснювати подорож самостійно. Ну, майже самостійно, адже зі мною мій кращий друг.

  В поїзді вмикається радіо, з динаміків якого лунає усім відома пісня «Край Чорного моря», недвозначно натякаючи на те, що поїздка  добігла кінця і нас рада вітати та сама перлина на березі Чорного моря – Одеса.

  На пероні наші з Артурчиком шляхи тимчасово розійдуться – він поїде до старшої сестри, котра мешкає тут і працює. Мене ж очікує зустріч з хрещеною та, по сумісництву, маминою давньою подругою – тітонькою Танею, сім’ю якої, як і її саму, я не бачила уже хтозна скільки років. Періодичні зідзвони з хрещеною по відео зв’язку не враховуються.

  Поїзд сповільнює ходу. Визираю у вікно, спостерігаючи, як повз нас плавно пропливає перон, на якому скупчилися зустрічаючі.

- Валя тебе зустрічатиме? – питаю в Артура, котрий відсмикнув фіранку і також встромив носа у вікно.

- Ага. Але, я навіть не розраховую, що вона підійде до вагону, - зиркає на годинник. – Валька – соня ще та. Завжди спізнюється.  А тебе, сподіваюся, зустрічають? Бо не уявляю, як ти сама маєш доперти оце, - натякає на мою валізу.

- Від тебе помочі годі чекати, - дражнюся. Артурчик – тонкий та дзвінкий, як висловлюється моя мама. Коли вітряно йому краще не висовуватись надвір, бо може здути (втім, так само, як і мене). Що вже казати про підняття чогось важчого за три кіло. – Тьотя Таня обіцяла зустріти, - відчуваю, як починає крутити живіт від хвилювання. – Ой! Он, здається, й вона! – помічаю попереду біляву голову хрещеної, яку прикрашає ідеальна, доглянута зачіска.

  Поруч з жінкою стоїть схожий на неї один в один білявий парубок, щоправда, майже на голову вищий. Ховаюся за фіранкою, аби уникнути передчасного зіткнення поглядами.

- Ееей! – ледь не присвистує Артурчик. – А то що за красень поруч з твоєю хрещеною?!

- Мабуть, один з її синів, - недбало відказую, закриваючи двері купе, аби глянути на себе в дзеркало, що висить з внутрішньої сторони.

- Їх декілька? – інтонація друга видає неабияку зацікавленість.

- Троє. Але старший – не рідний. Цей, на пероні, здається, середній син. Він від першого шлюбу. Коротше, все складно, - дістаю з сумки гребінець та швидкими рухами розчісую своє коротке темне каре. – Як виглядаю? Норм?

- Прерфектно! – робить характерний жест пальцями Артур. – Як гадаєш, є шанси, що один із трьох гей? – знову повертається до теми хлопців, грайливо здіймаючи брови.

- Не маю уявлення. Востаннє ми бачилися, коли мені було років десять. Я навіть смутно пам’ятаю, як вони всі виглядають, - розправляю довгу кольорову футболку, яку натягнула поверх легінсів, бо так було зручно в поїзді.

- Але, в разі чого, познайомиш? – змовницьки стріляє поглядом.

- Про навчання думай! – клацаю рудого мрійника пальцем по носі, тим самим спускаючи його з небес на землю.

  Ми здружились в дев’ятому класі, коли зустрілися в студії танців. Кропивницький – місто порівняно консервативне, в ньому Артурчикові зі своїми нетрадиційними вподобаннями, яскравим рудим волоссям та епатажним стилем складно було вписуватись в місцеві канони нормальності. Він - класична жертва гопників. Тож приятель не міг вже дочекатись, коли вирветься на навчання в Одесу, адже вважає це місто більш прогресивним. Побачимо…

  Нам вдалося вступити разом в один вуз і навіть потрапити в одну групу. Хіба це не щастя?! Коли поруч є вірний друг, адаптуватися на новому місці в сотню разів легше. Хоча передбачаю, що з нас двох мені буде складніше, адже попереду чекає не лише нове місце навчання в чужому місті, але ще й життя в чужій сім’ї, в чужій оселі.

  Вкотре засмучуюся, що мама змушена була залишитися вдома. Її присутність та підтримка значно пом’якшили б момент зустрічі з людьми, в оточенні яких мені належить прожити, як мінімум, рік.

  Поїзд гальмує, і ми з Артурчиком, схопившись за валізи, повільно просуваємося коридорчиком до виходу. Благо, йти недалеко, бо інакше й не знаю, як дотягла б свою непідйомну ношу.