Чоловіки не відступають

Ранок прийшов занадто тихо.

Марина прокинулась не одразу — спершу просто відчула тепло присутності. Чийсь рівний подих поруч, важка рука, що лежала поверх ковдри. Ця рука тримала і так не хотілося її відкидати. Та навіть розкривати очі і приймати цю реальність.

Але все ж очі розплющила.

Світло було м’яке і трішки сіре.  Харків ще не прокинувся повністю. Було чути десь приглушений рев авто на вулиці. Номер виглядав сьогодні інакше. Здавалося навіть, що це її новий дім.

Єгор спав.

Вона дивилась на нього довго. На те, як він лежить — напівобернувшись до неї, ніби навіть уві сні не відпускає повністю. На зморшку між бровами, яка не розгладжується навіть у сні.

Марина обережно видихнула.

І раптом — різкий звук. Готельний телефон награвав якусь пілікаючу мелодію.  Він задзвонив так настирливо, як сигнал тривоги. Єгор прокинувся миттєво, ніби й не спав. Схопив телефон. 

— Так, — сказав він хрипко, ще не до кінця прокинувшись.

Марина сіла, підтягнувши ковдру до грудей. Вона не чула співрозмовника, але бачила, як напружується його щелепа. На ній була недбало натягнена одна білизна.

— Де? — коротко.
Пауза.
— Скільки часу він там?
Ще пауза.
— Ні. Нічого не робіть. Я зараз буду.

І поклав слухавку.

Марина вже дивилась на нього. І щось усередині стиснулося.

— Щось сталося?

Єгор встав, провів рукою по обличчю, ніби збирав себе.

— Нічого хорошого, — сказав він. — Просто напросто твій чоловік.

Слово впало важко.

— Що? — у неї перехопило подих. — Він… де?

Єгор подивився прямо на неї.

— Внизу. У готелі.

Марина відчула, як холод піднімається від пальців ніг до горла. Різко. Без попередження.

— Ні… — прошепотіла вона. — Як же ж він міг дізнатися?

— Він не знає, — перебив Єгор. — Скоріше просто в пошуку.

Марина схопилась за край ліжка.

— Мені треба піти, — сказала вона швидко. — Зараз. Я не хочу, щоб він…

— Сядь, — сказав Єгор різко.

Вона завмерла.

— Ти нікуди не підеш, — додав він уже тихіше, але ще твердіше. — Ти зараз не в тому стані, щоб вирішувати щось на холодну голову.

— Я не можу тут бути, коли він там! — голос піднявся. — Ти не розумієш, він…

— Та все я розумію!

Він підійшов ближче.

— І саме тому ти зараз не підеш до нього сама.

Марина дихала часто. Паніка накочувала хвилями.

— Він знайде мене, — прошепотіла вона. — Я добре знаю його. Він просто так не відпустить…

Єгор підійшов і так ніжно обійняв, що всі думки у Марини зібралися до кучі під назвою «довірся йому».  

— Відпустить.

Він відпустив її й швидко почав одягатися.

— Ти залишаєшся тут, — сказав він, застібаючи сорочку. — Двері не відкривати. Телефон — зі мною на зв’язку.

— А ти? — її голос знову зламався.

Він глянув на неї.

— Я спущусь до нього.

— Ні! — різко. — Не треба. Він… він може…

— Може що? — холодно. — Кричати? Погрожувати? Я бачив  і гірших вилупків.

Марина встала, забувши про ногу.

— Ти не знаєш його! — сказала вона. — Він…

— Він звик, що ти боїшся, — сказав Єгор. — Та лише я не боюся подібних істеричок, як твій чоловік. Таких у світі повно. Доводилося вправляти таким мізки не раз.

Це зупинило її.

Він взяв ключ-карту, телефон.

Підійшов до дверей. Зупинився. Озирнувся.

— Думаю я не надовго.

Вона кивнула. Не тому, що заспокоїлась. А тому, що вірила йому більше, ніж собі.

Двері зачилились.

_________

Хол готелю гудів напругою.

Влад стояв біля рецепції, спиною до входу, але його було видно одразу. Високий, різкий у рухах, з тією енергією, яка не просто заповнює простір. Вона просто тисне.

— Я сказав, покличте керівника! — його голос різав повітря. — Або я зараз викликаю поліцію і поясню, що ви приховуєте мою дружину!

Дівчина на рецепції трималась, але було видно — ще трохи, і вона виконає прохання.

Єгор спокійно підійшов.

— У чому проблема?

Влад різко обернувся.

Їхні погляди зустрілись — і одразу стало ясно: ці двоє не будуть говорити “м’яко”.

— Де вона? — без привітання.

— Хто? — спокійно.

— Не грай зі мною, — Влад зробив крок ближче. — Марина. Моя дружина. Вона була тут?

Єгор дивився на нього без емоцій.

— Не було.

Влад усміхнувся.

— Ти думаєш, я не зрозумію? — тихо, але з отрутою. — Вона не відповідає. Вона зникла. І раптом тут — готель, де “випадково” її бачили.

Пауза.

— Вона з тобою?

Єгор не відвів погляд.

— Ти зараз створюєш проблеми для готелю, — сказав він. — І це єдине, що мене цікавить. Не треба влаштовувати сцен.

Влад нахилив голову, вдивляючись.

— О, — протягнув він. — Значить, так.

Він зробив ще крок. Вони стояли майже впритул.

— Передай їй, — сказав Влад тихо, — що я знайду. Навіть якщо ти її заховаєш у нетрях самого пекла. Я і так її знайду. Вона до кінця своїх днів буде моєю дружиною. Навіть, якщо тобі здається, що вона нещаслива в шлюбі, то це лише її брудні ігри. Подивись, чи змію ти не пригрив.

Єгор не поворухнувся.

— Ти закінчив? — спитав він.

— Ні, — відповів Влад. — Це тільки початок. Вона не та, за кого себе видає. Білі овечки часто направді хижі вовки.

Він відступив. Кинув ще один погляд — уже не на Єгора, а кудись угору, ніби знав, що вона там.

І пішов.

_________

У номері Марина сиділа на ліжку, стискаючи телефон так, що пальці побіліли.

Кожен звук за дверима здавався кроками.

Кожна секунда — довшою за попередню.

Коли двері відчинились, вона підскочила.

— Єгор?

Він зайшов, зачинив за собою.

— Він пішов, — сказав коротко.

Марина видихнула — різко, ніби тільки зараз змогла.

— Він бачив тебе? — спитала.