Не на тебе

Марина ще стояла, притискаючи долоні до його сорочки, ще відчувала на губах тепло, ще не встигла зрозуміти, що сталося — поцілунок, сльози, її власний зірваний подих, який раптом став чужим у цій кімнаті. Вона тремтіла, але вже не від холоду. Від того, що вперше за довгий час її тіло дозволило собі не бути зібраним у кулак.

Єгор тримав її обережно, майже нерухомо — наче боявся зробити зайвий рух і зламати щось крихке. Його пальці на її спині затримались на секунду довше, ніж потрібно, а потім він відпустив, відступив на півкроку, ніби намагався повернути між ними дистанцію, яку вони щойно знищили.

Марина підняла очі — і побачила в ньому те саме, що відчувала сама: шок, напругу і… злість. На себе, на ситуацію, на те, що він не планував.

Він хотів щось сказати — вона це бачила по губах, що ледь прочинились, по тому, як він зібрався вдихнути. Але телефон на столі різко задзвонив.

Звук ударив по кімнаті, як метал об метал.

Марина здригнулась. Її тіло миттєво спробувало повернутися в звичний режим: обережно, небезпека, зараз буде щось погане. Вона сама не зрозуміла, чому — просто рефлекс.

Єгор різко глянув на телефон, потім на неї. Ніби вибачався поглядом за цей звук. Потім потягнувся до столу.

Він подивився на екран і… його обличчя змінилося на ділову зібраність. На ту маску, в якій він був безпечнішим для себе.

Марина встигла помітити ім’я на екрані, але не розібрала — очі були мокрі, світ плив.

Єгор відповів, не відходячи далеко.

— Так, — сказав він рівно.

Пауза. Його брови зійшлися.

— Ні. Зараз? — ще одна пауза, цього разу довша. — Ви серйозно?

Марина стояла біля ліжка, притискаючи край пледа до пальців. Сльози вже не котилися, але всередині все було м’яке, розхитане. Вона не знала, що робити з руками, з тілом, з цією новою порожнечею між ними.

Єгор зробив два кроки до вікна, спиною до неї.

— Я сказав: не підписувати нічого без мене, — його голос став гострішим, різкішим. — Ви що, не чули?

Вона здригнулась. Він не кричав, але інтонація була та сама, якою люди відтинають зайве. У Марини в голові щось клацнуло: ось. Все. Він повернувся до свого життя, у якому мене немає бути.

— Добре, — сказав він у трубку. — Я приїду.

Марина відчула, як у грудях піднімається холод. Вона раптом ясно побачила себе збоку: в чужому номері, в чужих ковдрах, зі слідами сліз, із тілом, яке ще пам’ятає його руки. І він зараз піде. Залишить її. Бо для нього це було… помилкою. Хвилиною слабкості.

Телефонний дзвінок урвав її зсередини так само швидко, як урвав поцілунок.

Єгор закінчив розмову, знову глянув на екран, зціпив щелепи й — ніби тільки тепер згадав, що вона тут — повернувся.

Його погляд ковзнув по її обличчю, по вологих щоках, по її губах. На мить у ньому з’явилося щось людське. Потім зникло, сховалося за звичною стриманістю.

— Мені треба поїхати, — сказав він.

Марина не відразу змогла відповісти. Вона лише кивнула — надто швидко, надто слухняно, і від цього їй стало огидно за себе.

— Звісно, — видихнула вона. — Я… я розумію.

Єгор зупинився на секунду. Ніби почув не слова, а те, що між ними.

— Це робота, — сказав він сухо.

Марина усміхнулася криво — швидше, щоб не заплакати знову.

— Так. Я зрозуміла.

Вона відвернулася до вікна, роблячи вигляд, що дивиться на місто. Насправді — щоб він не бачив, як тремтить підборіддя.

Вона почула, як він бере ключі, як пересуває стілець. Шурхіт тканини — він надягає піджак. Кожен звук був як відлік: зараз він піде, і все стане як раніше.

— Марино, — сказав він тихо.

Вона не обернулась одразу. Бо якщо обернеться, може сказати щось дурне. Може попросити не йти. А вона не має права просити.

— Я скоро повернуся, — додав він.

Марина повільно повернула голову.

— Не треба, — сказала вона швидко, ще до того, як обдумала. — Я не… я не хочу бути тягарем.

Єгор різко примружився.

— І знову ти це робиш.

— Що?

— Вигляд, що нічого не потрібно, — відповів він.

Марина стиснула плед в пальцях.

— Я не хочу, щоб Ви думали… що ти думав… — почала вона й замовкла. Бо що? Що вона нав’язується?

Єгор видихнув, ніби стримуючи слова.

— Я повернусь, — сказав коротко.

І вийшов.

Двері зачинилися. Готельна чужа тиша впала на номер. У ній не було нічого, що могло б утримати Марину на поверхні.

Вона повільно сіла на край ліжка й спробувала вдихнути так, щоб не трясло груди. Вийшло погано.

Її мозок працював жорстко й підло: він одразу почав підсовувати пояснення, найгірші з можливих, бо вони здавалися “логічними”.

Він пожалів.

Він зрозумів, що це помилка.

Йому стало незручно.

Йому просто шкода тебе, і ти це зіпсувала сльозами.

Марина різко витерла щоки долонею, як людина, яка злиться на власну слабкість. Вона встала, пройшлась номером, від штор до столу, від столу до дверей, і знову назад. Нога нила, але вона навіть не звертала уваги.

Телефон лежав на тумбочці. Вона глянула на нього й відразу відвела погляд. Їй страшенно хотілося перевірити повідомлення. Їй страшенно хотілося не знати.

Вона підійшла до дзеркала. У дзеркалі була жінка з трохи розкуйовдженим волоссям, із червоними очима, з цим виразом обличчя, який завжди з’являвся особливо тоді, коли Влад був поруч. Погляд: «Я сама у всьому винна.»

— Ти знову вигадуєш, — прошепотіла вона собі. — Живеш у рожевих мріях. Цей поцулунок нічого не означає. Бути не може, аби Воронову щось означали подібні поцілунки.

Марина сіла на підлогу біля ліжка. Обняла коліна. Їй було соромно за те, що вона плакала. Соромно за те, що вона дозволила собі поцілувати його. Соромно за те, що частинка її вже чекала: а раптом він повернеться й скаже, що теж…