Бути собою

Марина сиділа поруч, трохи відхилившись назад, щоб не навантажувати ногу. Вона говорила обережно, але впевнено — пояснювала, де вчителі будуть чинити опір, де почнуть “імітувати діяльність”, де злякаються. Вона знала цих людей не з презентацій — вона знала знала їх, як ніхто інший.

— Тут вони скажуть, що “діти не готові”, — сказала вона, показуючи на екран. — Але це не про дітей. Це більше про страхи вчителів.

Єгор не перебивав. Він слухав уважно, нахилившись трохи вперед, і час від часу робив помітки. Його зосередженість була майже фізичною — як натягнута струна.

— А тут? — спитав він. — Тут же все логічно.

Марина зітхнула.

— Пробачте, але логічно скоріше для нас, зі сторони.

Він підняв голову й подивився на неї уважніше.

— Ви знову говорите так, ніби виправдовуєте.

— Я пояснюю, — різкіше, ніж хотіла, відповіла вона.

Єгор повільно повернув ноутбук до себе.

— Пояснювати — це одне, — сказав він. — А підлаштовуватись — інше. Якщо ми будемо весь час підлаштовуватись під страх, ми ніколи нічого не змінимо.

— Ви не працювали щодня з дітьми і вчителями, — Марина відчула, як у голосі з’являється напруга. — Ви не стояли перед класом, коли на тебе дивляться тридцять пар дитячих очей і чекають, що ти знаєш, що робиш. А ви, бляха, не завжди знаєте.

— Ви знову зводите все до емоцій, — перебив він.

Вона замовкла.

Повітря в номері ніби стало густішим. Марина повільно вдихнула, намагаючись заспокоїтися.

— Ви говорите якимись схемами. Я хочу Вам показати більш реальне вчительське життя.

Єгор різко відсунув крісло й підвівся.

— А може справа не у вчительських страхах, а Ваших? Можливо, Ви всіх вчителів по собі судите?

Її наче вдарили.

— Це несправедливо, — сказала вона, і голос здригнувся. — Ви не маєте права…

— Маю, — різко відповів він. — Бо я бачу, як ви весь час зменшуєте себе.

Він встав і вийшов з-за столу направившись до своєї сумки із записами. Вона встала теж.

— Ви думаєте, що якщо говорите голосно й упевнено, то завжди праві? — запитала вона. — Ви думаєте, що всі повинні бути такими, як Ви?

— Ні, — відповів він. — Я думаю, що ви значно сильніша, ніж хочете здаватися. А як весь час лише і чую про якісь страхи.

— Не смійте, — сказала вона тихо. — Не смійте мене аналізувати.

Вони стояли навпроти одне одного. Надто близько. Надто напружено.

— Ой, лише не потрібно мені цих гучних слів.

— Ви знову тиснете. Хіба не помічаєте, як контролюєте і тиснете?!

Його щелепи стиснулися.

— Завдяки цьому у мене не погана ефективність у справах.

— А я вчителька. Трясьця, я краще знаю про що кажу!

Слова повисли між ними, як удар.

Марина відчула, як щось усередині ламається. Вона зробила крок назад, але нога відгукнулась болем, і вона ледь не втратила рівновагу.

Єгор інстинктивно зробив крок уперед і схопив її за лікоть.

— Не чіпайте, — різко сказала вона.

Він не відпустив одразу. Подивився на неї — вперше не з холодом, а з чимось схожим на безсилля.

— Я не можу просто дивитися, як ви… — почав він і замовк.

— Як я що? — прошепотіла вона. — Як я виживаю у цьому світі, де все не так, як у вашому глянцевому житті?

Він відпустив її руку. Але відстань між ними стала ще меншою.

— Як ви зникаєте, — продовжив він, не слухаючи її різких емоційних реплік.

Марина засміялася коротко, майже істерично.

— Ви нічого про мене не знаєте.

— Я знаю достатньо, — відповів він. — Я бачу, як Ви стискаєтесь, коли хтось підвищує голос. Як ви вибачаєтесь за зайвий простір.

Вона дивилася на нього, і очі почали пекти.

— Замовкніть, — прошепотіла вона.

— Ні, — відповів він так само тихо. — Бо якщо я замовкну, ви знову скажете, що все добре.

Вона різко зробила крок до нього.

— А що, якщо мені не треба, щоб ви це бачили?! — голос зірвався. — Що, якщо я не хочу, щоб хтось був так близько?!

Він не відступив.

— А що, якщо Ви втомилися бути самі? — запитав він.

Це було останнє.

Марина не знала, хто зробив перший рух. Вона тільки відчула, як його руки владно опинилися на її плечах. Вона підняла голову — і їхні губи зустрілися.

Поцілунок був таких різким, грубим і… метелики. Ох, як же давно вона не відчувала метеликів внизу живота.

У поцілунку було все — злість, страх, напруга, бажання не відпустити й водночас відштовхнути.

Марина завмерла на секунду — а потім щось у ній здалося. Вона видихнула, притиснулась ближче, і в той самий момент сльози рвонули назовні.

Вона заплакала прямо під час поцілунку.

Трясця, це не було чимось красивим.

Єгор одразу зупинився. Відсунувся на кілька сантиметрів, тримаючи її обличчя в долонях.

— Марина… — сказав він хрипко.

Вона закрила очі, і сльози котилися по щоках, нестримні.

— Я не знаю, як це… — прошепотіла вона. — Я не вмію, коли…

«… коли мені теж приємно і хочеться продовжувати», — те, що не могла договорити.

Він міцно і без слів притис її до себе.

Вона ридала, вчепившись у його сорочку, і з кожним вдихом ніби скидала з себе роки страху й мовчання.

Єгор не рухався. Просто тримав. Наче це було єдине правильне, що можна зробити.

— Ти не мусиш уміти, — сказав він тихо. — Просто будь собою.