Дивні

Непомітно для себе Марина задрімала.

Спершу просто лежала, дивлячись у стелю, слухаючи приглушені звуки міста за вікном і власне дихання. Потім повіки стали важкими, думки — розмитими, і напруга, яку вона тримала з самого ранку, нарешті відпустила. Сон накрив м’яко, без провалів і страху.

Коли вона знову відкрила очі, світло в номері було іншим.

День вже перевалив за середину — сонце не било прямо, а ковзало по шторах теплими смугами. У повітрі з’явився запах їжі від якого несподівано скрутило живіт.

Марина повільно сіла, обережно спустивши ноги з ліжка.

І тільки тоді помітила його.

Єгор сидів за невеликим столом біля вікна. Піджак був знятий, сорочка розстібнута на один ґудзик, рукава підкочені. Він щось швидко набирав на ноутбуці, інколи зупинявся, вдивлявся в екран, робив нотатки в блокноті поруч. Виглядав зосередженим, повністю зануреним у роботу — ніби цей номер був його тимчасовим офісом.

Марина кілька секунд просто дивилась.

Це було дивно… спокійно.

Він помітив її рух у відображенні вікна.

— Прокинулась? — спитав, не одразу обертаючись.

— Так… — голос був трохи хриплий після сну. — Скільки я спала?

— Майже дві години, — відповів він і нарешті повернувся. — Лікар був би задоволений.

Вона зніяковіло поправила волосся.

— Ви… тут увесь час?

— Ні, — сказав він. — Я з’їздив в офіс. Забрав ноутбук, документи по школі, усе, що може знадобитись. Щоб не ганяти вас туди-сюди.

Вона кліпнула.

— Хто Вам сказав, що мені було би важко?

Єгор лише закотив очі.

На столику біля ліжка вона помітила пакети з їжею, акуратно розкладені контейнери, серветки.

— Я замовив обід, поки ви спали, — додав Єгор.

Марина повільно встала. Нога нила, але вже не так різко. Вона підійшла до столу, зазирнула в пакети.

— Це виглядає… дуже смачно, — сказала тихо.

— Це і є смачно, — відповів він. — Сідайте. Їсти треба.

Вона обережно сіла навпроти.  Їжа була простою: картошка-пюре, котлета, салат. Але так смачно все приготовлене.

— Дякую, — сказала вона, автоматично, — А Ви?

— Поїв, поки Ви спали.  Коли закінчите, попрацюємо. Я хочу, щоб ви проговорили адаптацію для вчителів. Ви це відчуваєте краще за будь-якого методиста.

Марина підняла на нього погляд.

— Зараз?

— Зараз, — кивнув він. — Але без фанатизму. Якщо будете себе погано почувати - зробимо паузу.

Вона несподівано усміхнулась.

— Ви дивний керівник, — сказала вона.

— А Ви теж не менш дивна.

Вона доїла, відсунула контейнер і нахилилася над ноутбуком, де працював Єгор.

Єгор повернув до неї ноутбук, аби було зручніше.

— Почнемо з цього блоку, — сказав він.

Марина нахилилась до екрана, і їхні плечі опинилися майже поруч. Вона відчула знайому напругу.

— Тут проблема не в технологіях, — сказала вона після кількох секунд. — А в тому, що вчителі бояться виглядати дурними перед дітьми.

Єгор підняв брову.

— Продовжуйте.

І поки за вікном повільно змінювалося світло, у готельному номері кипіла робота між тією, яка хоче змін у житті і тим, хто сам не розумів, що ж він тут робить.