Мить

Марина вийшла з туалету повільно, обережно, ніби кожен крок треба було погоджувати з тілом. Єгор стояв там, де й обіцяв — біля стіни, з руками в кишенях, зосереджений і напружений. Коли побачив її, одразу вирівнявся.

— Все добре? — спитав тихо.

— Так.

Вони повільно підійшли до дверей невролога, як двері кабінету відчинилися, і медсестра покликала:

— Проходьте, будь ласка.

Кабінет невролога був іншим — теплішим. Світло не різало очі, стілець був м’який, а лікар — жінка років п’ятдесяти, з уважним поглядом.

Марина сіла й одразу відчула, як плечі напружуються.

Питання сипалися спокійно, методично. Про сон. Про серцебиття. Про страхи. Про те, чи лякається вона різких звуків. Чи стискає щелепи вночі. Чи болить голова без причини.

Марина відповідала коротко. І чим більше відповідала, тим сильніше злилася — не хотілося ще комусь розповідати про свої слабкі місця.

— У вас сильний хронічний стрес, — підсумувала лікарка, щось записуючи. — Не “втома”. Саме стрес. Він накопичений. І він уже перейшов у фізичні симптоми.

Марина схрестила руки.

— Я не божевільна, — сказала різко.

Лікарка підняла очі.

— А я цього не казала, — спокійно відповіла вона. — Просто потрібно підлікуватися і переглянути своє життя.

Вона виписала кілька назв. Марина глянула — і щелепи стиснулися.

— Не дешево, — підсумувала.

— Це ефективне лікування.

Марина відвернулась.

— Я не можу собі це дозволити.

Єгор, який до цього мовчав, зробив крок уперед.

— Вона прийматиме, все що буде потрібно. Пишіть.

Марина різко повернулася до нього.

— Я не дитина, — прошепотіла вона крізь зуби. — Не вирішуйте за мене.

— Ага, тільки мені весь час потрібно ловити вас, аби не впали. Марино, будь ласка, хоч мене не дратуйте.

Між ними ніби струм пройшовся.

Лікарка тактовно прокашлялася.

— Вам краще відпочинок. Мінімум руху. Сон. Таблетки — за схемою. І… — вона подивилась на Марину уважно, — без самопожертви.

Марина нічого не відповіла. Подякувавши лікарці, вони мовчки вийшли і направилися до виходу із лікарні.

У машині було емоційно тісно. Вона дивилась у вікно, стискаючи призначення в руці, ніби ті папірці були образою.

— Вас щось хвилює? — запитав Єгор.

— Ви хочете мене купити? — відповіла запитанням.

Він різко загальмував біля світлофора.

— Подивіться на мене, — сказав він.

Вона не хотіла. Але подивилась.

— Я нічого не купую, — сказав він тихо, з притиском. — Я допоможу Вам, а Ви мені з проектом. І все.

— Я не звикла, щоб за мене платили. Це… — вона ковтнула. — Це якось принизливо.

Він довго мовчав. Потім заговорив уже спокійніше.

— Приниження — це коли вам не допомагають і залишаєтеся сам на сам із проблемами. Все інше — ваші страхи.

Машина знову рушила.

Готель зустрів їх тишею й напівтемрявою. Коли двері номера зачинилися, напруга, яку вони тримали весь шлях, ніби вдарила в стіни.

Марина роззулась різко, кинула куртку на стілець.

— Ви не маєте права так… — почала вона і зупинилась. Бо слова закінчилися.

Єгор підійшов ближче. Не торкаючись.

— Я маю право не дивитися, як Ви себе знищуєте, — сказав він. — І так, я злюсь. Бо Ви така вперта і при тому загнали себе в такі обставини. Не розумію, як так взагалі вийшло.

Вона підняла голову. Очі блищали — не сльози. Щось інше.

— Ви теж. Впертий.

Він різко видихнув. Зробив крок ще ближче. Між ними лишилося кілька сантиметрів.

Марина відчула тепло. Його дихання. Напругу в повітрі, яка тремтіла, як струна.

— Відійдіть, — прошепотіла вона. Але не відступила.

— Скажіть ще раз, — відповів він низько.

Вона не сказала.

Її рука здригнулась — і торкнулась його піджака. Ненавмисно. Але досить, щоб обоє завмерли.

Мить зависла. Вони не рухалися.

Тільки погляд у погляд.

Першою відступила вона.

— Мені треба лягти, — сказала хрипко. — Лікар сказав більше лежати.

Єгор кивнув. Повільно.

— Так, — відповів він. — Саме це й зробіть.

Він відійшов до вікна, давши їй простір.

А Марина, лягаючи на ліжко, відчула: між ними щось сталося. Але ж що це?