Незручна близькість

Запис до невролога зайняв лічені хвилини. Єгор зробив це так само, як і все інше цього дня — швидко, без зайвих слів, ніби вписував Марину в свій робочий графік. Вона стояла поруч, тримаючи в руках папірці з призначеннями, і відчувала себе дивно: ніби це не про неї, ніби хтось інший зараз живе її життя.

Коридор перед кабінетом був світлий, але холодний. Стіни — майже білі, лавки — м’які, надто чисті. Люди сиділи мовчки, хтось дивився в телефон, хтось у порожнечу. Тут було так тихо і від цього якось незручно. У державній лікарні, куди Марина зазвичай ходила завжди був гул і гам: сварки, крики і спечерання хто за ким стояв у черзі.

Марина сіла, обережно витягнувши ногу, а Єгор в той час стояв поруч, сперся плечем об стіну, переглядав щось у телефоні. Його присутність одночасно заспокоювала й лякала — надто він був… поруч.

— Єгоре… — тихо сказала вона, не дивлячись на нього.

— М? — він одразу підняв голову.

Вона зволікала секунду, відчуваючи, як ніяковіння підповзає до горла.

— Мені… треба в туалет.

Сказала — і одразу пошкодувала. Наче це було щось занадто особисте, чого вона не мала права озвучувати.

— Добре, — відповів він просто. — Ходімо.

Він рушив першим, але не швидко — підлаштовуючись під її крок. Коридор тягнувся довше, ніж здавалося. Марина йшла, дивлячись у підлогу, рахуючи кроки, намагаючись не кульгати надто помітно.

Біля дверей туалету нога знову зрадила.

Все сталося швидко: різкий біль, втрата рівноваги — і вона пішла вперед, не встигнувши навіть злякатися.

Єгор підхопив її миттєво. Рука лягла їй на талію, друга — на плече. Вона відчула його тепло, твердість, запах — і серце стиснулося.

— Обережно, — сказав він низько, майже над вухом.

Марина завмерла, вдихнула різко, ніби повітря раптом стало менше.

— Я… я нормально, — поспіхом сказала вона, намагаючись відсторонитися. — Дякую. Відпустіть, будь ласка.

Він забрав руки від її крихкого тіла.

— Може, я зайду з вами? — сказав він буденно, але в голосі була напруга. — Щоб ви не впали. Бо ж там плитка, ще позлизнетеся.

Марина різко підняла на нього очі.

— Що?! — вирвалося в неї, і вона одразу почервоніла. — Ні. Ні, не треба. Я… я справлюся сама.

— Ви щойно ледь не впали, — сухо зауважив він.

— Я сказала — справлюся, — повторила вона, вже тихіше, але вперто. — Будь ласка.

Між ними зависла коротка, густа пауза. Вона відчула, як горять щоки, як сором і страх переплітаються в грудях.

Єгор видихнув.

— Добре.  Я буду тут. Не поспішайте.

Вона кивнула, не дивлячись на нього, й швидко штовхнула двері.

У туалеті було тихо. Біло. Занадто чисто, як і скрізь у цій клініці. Марина підійшла до умивальника, сперлася на нього обома руками й подивилась у дзеркало.

Звідти на неї дивилася втомлена жінка з надто великими очима.

— Заспокойся, — прошепотіла вона собі. — Просто заспокойся.

Вона відкрила кран і підставила долоні під холодну воду. Потім — обличчя. Холод вдарив різко, змусив зітхнути, ніби повертаючи в тіло.

Вона вмивалась довше, ніж треба. Вдих. Видих. Ще раз.

«Ти тут. Ти жива. Ти не сама», — повторювала подумки, хоча останнє лякало найбільше.

Марина витерла обличчя паперовим рушником, ще раз подивилась у дзеркало й намагалась зібратися. Вона знала: за дверима її чекають.

І від цієї думки їй було водночас соромно, тривожно й… дивно тепло.

Вона глибоко вдихнула, випрямилася, бережучи ногу, і рушила по своїх справах у туалет, а потім вже до виходу, не знаючи, що скаже — але знаючи, що цей день ще далеко не закінчився.