Буду стежити

Приватна клініка виглядала так, ніби сюди принципово не усіх впускали.

Скляні двері, м’яке світло, тиша без лікарняних запахів. У повітрі — легкий аромат кави й антисептика, який не різав ніс. Марина зробила крок усередину — і відразу відчула себе не на місці. Занадто чисто, спокійно і занадто не для неї.

Вона машинально підтягнула рукави куртки.

— Як тут гарно.

Єгор нічого не відповів.

На рецепції все вирішили за кілька хвилин. Марина ловила на собі погляди — спокійні, професійні, але їй здавалося, що всі бачать її наскрізь: втому, напругу, страх, який вона намагалася тримати всередині.

— Присідайте, — сказав Єгор, коли вони сіли в зоні очікування. — Не стійте, ви ж знову можете…

— Я не впаду, — тихо заперечила вона, але сіла.

Він глянув на неї скоса.

— Ви завжди сперечаєтесь саме тоді, коли варто просто промовчати?

— Та ні, — буркнула вона.

Він ледь помітно всміхнувся.

Травматолог виявився чоловіком років сорока, спокійним, без зайвої суворості. Він уважно вислухав, оглянув ногу, обережно натиснув у кількох місцях.

Марина сіпнулась.

— Боляче?

— Терпимо, — автоматично відповіла вона.

Лікар підняв брову.

— Нічого критичного не бачу. Забій, розтягнення зв’язок. Ви, швидше за все, впали невдало, а потім ще й навантажували ногу.

— Я не могла не ходити, — сказала Марина.

— Розумію. Я випишу протизапальні, мазь, — продовжив він, щось записуючи. — Тиждень мінімум — щадний режим. Більше лежати. За два тижні забудете, що щось було.

Марина зітхнула з полегшенням.

— А… — лікар раптом підняв на неї погляд, уважніший. — Ви не проти, якщо я порекомендую ще одного спеціаліста?

Вона напружилась.

— Це обов’язково?

— Не обов’язково, — відповів він. — Але я рекомендував звернутися до невролога.

Єгор, який досі мовчки стояв біля стіни, трохи випрямився.

— Чому? — спитав він.

Лікар не вагався.

— По ній видно сильний стрес, — сказав він прямо. — Виснаження, напруження м’язів, реакції на дотик. Тут справа не лише у нозі.

Марина відчула, як щось у грудях стискається.

— Нічого страшного, — заперечила Марина, — Я просто перевтомилася.

— Усі “просто перевтомлені” рано чи пізно навіть до психіатра доходять, — спокійно відповів лікар. — Не сперечайтеся і просто сходіть на огляд.

Вона мовчала.

Лікар простягнув листок із призначеннями.

— Лежати, спати і не нервувати, — він глянув на Марину. — Я розумію, як це звучить. Але іншого рецепта тут немає.

Вони вийшли з кабінету мовчки.

У коридорі Марина зупинилась, сперлася на стіну.

— Вибач… — почала вона і зупинилась, зловивши його погляд. — Тобто… мені ніяково. Я не хотіла, щоб…

— Щоб Вас бачили настільки слабкою? — закінчив Єгор.

Вона кивнула.

— Пізно, — сказав він. — Я вже бачив.

— І що ви… — вона не договорила.

— І нічого страшного.

Вона подивилась на нього з недовірою.

— Я буду стежити, щоб ви не нашкодили собі ще більше, — сказав він сухо. — Називайте як хочете.

Марина тихо усміхнулась. В голові були лише думки, як же вона буде лежати і нервувати? Хіба в її ситуації взагалі це можливо? А як щодо роботи? А школа? Ну в школі знають, що в неї проект і поки її уроки будуть замінювати інші вчителі. А далі що? На проекті її залученість не потрібна буде більше тижня часу.