Дружина?

Кілька хвилин вони їли мовчки.

Марина намагалася їсти акуратно, надто повільно, ніби боялася зробити щось “не так” у цьому надто красивому просторі. Вони сиділи один напроти одного і цей простір між ними був надто тісним.

Вони вже закінчили сніданок, аж раптом несподівано тихо підійшов офіціант, поставив перед Єгором рахунок — і, усміхаючись професійно й трохи змовницьки, сказав:

— Дякую, що обрали наш ресторан. Для вас і вашої дружини сьогодні діє знижка на десерти.

Марина подавилась.

Вона різко закашлялася і з очей пішли сльози: через те, що їжа пішла «не туди».

— Я… — вона кашляла, червоніючи. — Я не…

Єгор різко нахилився вперед, взяв склянку з водою й підсунув їй.

— Випийте.

Вона зробила кілька ковтків, дихання вирівнялося. Але фраза вже повисла між ними.

Офіціант, зрозумівши, що щось не так, швидко додав:

— Перепрошую… я, мабуть, помилився.

— Угу, помилились.

Офіціант кивнув і зник так само тихо, як з’явився.

Марина опустила очі в тарілку. Щоки палали.

— Це… Ой, це так не зручно.

— Ви не зобов’язані виправдовуватись за чужі припущення, — відповів Єгор, беручи рахунок. Але в його голосі з’явилась ледь помітна напруга.

Вона зібралася з духом.

— Я не хочу, щоб хтось… думав неправильно, — сказала вона тихо. — Я не…

— Я зрозумів, — перебив він одразу. Занадто швидко. — І я не давав підстав.

Він підписав рахунок, але не підвів очей.

Тиша знову опустилась між ними — тепер уже інша.

Марина раптом відчула дивну річ: її зачепило не саме припущення, а те, як швидко він від нього відмежувався. Ніби боявся навіть тіні цієї думки.

— Просто… — вона знову заговорила, і сама не знала, навіщо. — Я не звикла, що про мене так піклуються. І люди роблять якісь подібні висновки…

Єгор нарешті підняв на неї очі.

— Люди завжди роблять висновки, — сказав він.

— Я могла б… — почала вона. — Я віддам гроші за цей сніданок.

— Ні, — різко відповів він.

Вона кивнула. Але ніяковіння нікуди не поділося. Воно сиділо між чашкою кави й тарілкою, між його зібраністю і її сором’язливістю.

Марина відсунула тарілку.

— Дякую за сніданок, — сказала вона. — Справді, дуже дякую. Вибачте, що…

— Ви знову, — сказав Єгор, зітхнувши. — Перестаньте.

Вони знову подивились одне на одного. Якось довше, чим до цього.

У цьому погляді не було флірту. Але було щось незручне, не назване.

Єгор підвівся першим.

— Ходімо, — сказав він. — Якщо ми ще трохи тут посидимо, хтось знову вирішить за нас, хто ми одне одному.

Марина встала, обережно, бережучи ногу.

— А хто ми? — тихо спитала вона, вже йдучи за ним.

Він не відповів. Ніяковіння ніби стало більшим і рушило за ними.