Не обговорюється

— Лікар сказав, що сьогодні ногу треба показати в лікарні, — сказав він нарешті, дивлячись не на неї, а кудись у бік міста через вікно.

Марина завмерла.

— Не треба, — сказала вона одразу. — Вона вже краще. Я просто вдарилась.

— Ви не лікар, тому не обговорюється.

— Я не люблю лікарні. І… у мене немає на це грошей.

Єгор повернувся до неї різко.

— Серйозно? — спитав він. — Ви вчора два рази впали в мої обійми, один із разів знепритомніли. Що за торг?

Від усвідомлення, що з нею справді трапилося — кинуло в жар. Хвиля сорому чи… чогось іншого?

— Я не торгуюсь.  Я просто… не хочу.

— А я не питаю. Ми поїдемо.

Вона стиснула губи.

— Ви не можете мене змушувати.

— Можу, — спокійно сказав він. — Практично і логічно. Якщо ви не підете — ви сьогодні знову впадете. Але не факт, що я буду поруч у цей момент.

Знову ця пекуча хвиля пронеслася тілом.

— Ви хоч і мій проектний керівник, але не можете керувати що і коли мені робити.

— Тоді не треба падати. Ходімо вже!

Він узяв куртку, ключі.

— Але перед лікарнею, — додав він, ніби між іншим, — ми заїдемо поснідати.

Марина кліпнула.

— Що?

— Я не впевнений, що ви вчора взагалі їли, — сказав він. — По вас видно.

— Я можу купити каву… і булочку, — швидко сказала вона. — Десь по дорозі.

— Ні, — відповів він. — Ми поїдемо в нормальне місце.

— Єгоре Сергійовичу…

— Просто Єгор, — перебив він. — І так, ми їдемо.

— Це дорого зараз для мене.

Він подивився на неї так, ніби вона сказала щось дуже дивне.

— Ви знову плутаєте “дорого” і “страшно”?

…

Дорога до ресторану була коротка, але Марині здавалося, що вона їде кудись у зовсім інше життя.

Ресторан знаходився в старій будівлі з високими вікнами й важкими дверима. Усередині — м’яке світло, дерев’яні панелі, тиха музика, столи з білими скатертинами. Пахло свіжим хлібом, кавою й чимось вершковим.

Марина зупинилась біля входу, розгублено дивлячись навколо.

— Мені тут… не по собі, — зізналася вона тихо.

— Це помітно, — сказав Єгор. — У вас такий вигляд, ніби ви зараз попросите вибачення у цих стін.

Вона глянула на нього обурено — і він ледь помітно всміхнувся.

Їх провели до столика біля вікна. Офіціант говорив спокійно, впевнено. Марина тримала меню так, ніби воно могло її вкусити.

— Тут… тут усе таке… — вона ковтнула. — Я навіть не знаю, що це.

— Це їжа, — сухо сказав Єгор. — Її їдять ротиком.

— Ви знущаєтесь.

— Трохи, — чесно відповів він. — Бо ви зараз поводитесь так, ніби вас привели на допит, а не в ресторан.

Він замовив швидко: омлет, тости, щось із рибою, каву, чай.

— А мені… — почала Марина.

— Те саме, — перебив він. — І не сперечайтесь.

— Я не голодна, — збрехала вона.

— Ви знепритомніли, — нагадав він. — Це організм із вами не погодився на ваше, що ви не голодна.

Вона опустила очі. Стільці були м’які. Посуд — красивий. Навіть серветки — якісь занадто білі й акуратні.

— Я ніколи не була в таких місцях, — сказала вона тихо. — Влад вважав це дурницею.

І одразу пошкодувала, що сказала.

Єгор нічого не відповів. Лише подивився на неї трохи інакше.

Коли принесли їжу, Марина дивилась на тарілку, ніби це була картина.

— Це… красиво, — прошепотіла вона.

— Їжте, — сказав Єгор. — Краса тут — побічний ефект.

Вона взяла виделку нерішуче. Зробила маленький шматочок. Потім ще один.

І раптом зрозуміла, що дуже голодна.

— Смачно? — спитав він, не дивлячись на неї.

Вона кивнула.

— Дуже.

— От і добре, — сказав він. — Бо далі у нас лікарня. І там уже не буде ні красиво, ні приємно.

Вона глянула на нього з легким переляком.

— Ви вмієте заспокоювати.

— Я вмію не брехати, — відповів він. — До речі, звикайте. Це надовго.

І Марина, сидячи в цьому світлому, дорогому залі, раптом подумала, що її життя вже змінилося. Просто вона ще не встигла це усвідомити.