Непрохані дотики

Ранок прийшов тихо.

Світло пробивалося крізь щілину між шторами, лягало на стелю блідою смугою. Спершу відчула тепло ковдри й дивну легкість у тілі. Потім — біль у нозі.

Вона розплющила очі.

Спочатку не зрозуміла де знаходиться, а потім згадала готельний номер.

Серце зробило короткий, різкий стрибок.

Марина інстинктивно потягнулась підтягнути ковдру… і тільки тоді відчула, що на ній немає одягу. Під ковдрою — лише білизна.

Вона різко сіла.

Ковдра зісковзнула. Вона подивилась на себе — і холод пройшов по спині. Де подівся одяг? Вона ж точно не роздягалася!

Повітря в грудях зникло.

— Ні… ні-ні-ні… — прошепотіла вона, але голос зірвався.

Вона різко озирнулась — і побачила його.

Єгор сидів у кріслі біля вікна, напівбоком, ніби так і заснув, не роздягаючись. Він спав і світло падало на його обличчя. 

Марину накрила паніка.

Вона різко і злякано скрикнула:

— Що… що ви зробили?!

Єгор прокинувся миттєво. Підвів голову, різко випрямився.

— Марина? — він одразу встав. — Тихо, спокійно, ви…

— Не підходьте! — вона вчепилась у ковдру, натягнула її до підборіддя, вся тремтіла. — Де мій одяг?! Де мої речі?! Чому я… чому я так?!

Очі були перелякані, дихання збите. Вона дивилась на нього так, ніби він щойно став дуже небезпечним.

Єгор зупинився на місці. Не зробив жодного кроку вперед.

— Ви знепритомніли, — сказав він повільно й чітко. — Лікар сказав, що вам потрібно тепло й сон. Ви були в тісному одязі і я…

Він зробив паузу.

— Я переодягнув вас, щоб ви нормально відпочили. Ви спали. Більше нічого поганого я не зробив.

Марина дихала уривчасто. У вухах шуміло.

— Ви… — вона ковтнула. — Ви зняли з мене одяг?

— Так, — відповів він прямо. — І накрив ковдрою. Все.

Він кивнув у бік крісла, де на бильці і був светр з джинсами.

— Я всю ніч був тут.

Марина мотнула головою.

— Я не пам’ятаю… — прошепотіла вона. — Я не… я не дозволяла…

— Так, але ви спали, — він вмить взяв светр і джинси і поклав біля неї, — Одягайтеся, я відвернуся.

Марина дивилась на нього ще кілька секунд — недовірливо, злякано. Потім різко відвернулась, сіпнула ковдру, почала тремтячими руками натягувати джинси.

— Не дивіться… — сказала вона хрипко.

— Я й не дивлюся, — відповів він одразу й справді повернувся спиною, підійшов до вікна.

Вона поспіхом натягнула футболку, потім джинси, плутаючись, зачіпаючись за тканину, ледь не впала, але втрималась. Серце все ще калатало, ніби її щойно наздогнали.

Це було щось таке, що Єгор не відчував жодного разу у своєму спланованому житті. Скільки було жінок, а щоб таке сильне бажання підглянути… він бачив її силует і відблиску вікна, але цього було мало. Чому це його потянуло на вчительок? Щось по Фройду чи що?

— Готово, — сказала вона різко.

Єгор обернувся.

Вона стояла напружена, бліда, зібрана, як струна.

— Я… — вона замовкла. Потім видихнула. — Мені стало страшно. Я прокинулась і… і… не подумайте, що…

— Я розумію, — сказав він спокійно.

— Ні, — сказала вона різко. — Це не нормально.

Єгор кивнув.

— Приймаю.

Між ними повисла напруга.

Марина опустила очі.

— Я не знаю, чи… — вона замовкла. — Просто… більше так не робіть.

— Добре, — відповів він одразу. — Більше не буде.

Він помовчав і додав тихіше:

— І… мені шкода, що ви прокинулись так.

Марина не відповіла, бо намагалася приборкати часте дихання.

Вона сіла на край ліжка, провела рукою по обличчю.

— Про мене давно ніхто не піклувався, —  прошепотіла.

Чоловік дивився на неї і не міг нічого на це відповісти. Чи хотів він про неї піклуватися? Сам не знав чого хотів. Чому він взагалі не покинув її саму на цю ніч? Хай би спала собі, а зранку би заїхав. Та лише згадка про збудження, яке він відчував, коли вчора роздягав її, коли сьогодні вона одягалася не давали тверезо відповісти собі на ці питання.