Білосніжка

Єгор дивився і не міг зрозуміти до кінця – чому цієї ночі він тут? Що ж тримало? Відповідальність? Та йому байдуже як ці нещасні нерозумні люди вигрібають власне лайно. І що в цій вчительці було особливого? Він дивився і не відводив погляду: її дихання було рівне, обличчя — спокійніше, ніж він бачив її за весь день.

Сидів в кріслі біля ліжка, але за мить вирішив встати.

Підійшов ближче до безсильного тіла.

На цій молодій жінці досі були джинси й светр — досить незручно для сну.

Єгор секунду вагався, але була не була. Головне аби не сполохати.

— Зрозумій, воно ж все тисне, — тихо сказав він, хоч вона не могла чути.

Він діяв обережно, повільно, майже як лікар.

Спершу зняв з неї взуття, поправив подушку, щоб голова лежала рівніше. Потім дуже обережно підняв її плечі й стягнув светр, слідкуючи, щоб не потягнути за руку й не розбудити. Вона ледь поворухнулась, зітхнула — і знову занурилась у сон. На мить він завмер на білому бюсгалтері, який тримав красиві груди.

Джинси зняти було складніше: він обережно перевернув її трохи на бік, підтримуючи за талію й коліна, стягнув тканину і не дозволяючи собі дивитися більше — накрив пледом, щоб вона не змерзла навіть на секунду.

Повністю укривши поправив ковдру й підвернув краї, як роблять з людьми, яких хочуть уберегти.

Кілька секунд стояв, дивлячись на неї.

Вона виглядала надто крихкою. Білосніжна шкіра, темно-русяве волосся, бліді губи… Він подумав, що вона схожа на Білосніжку, але думка про казку вкрила багренцем. Що це він? Невже подумав аби… Ні! Ніяких рятівних поцілунків у реальному житті не буває. Це ж треба, що може зробити із думками якась пересічна мешканка цього великого міста.

Єгор сів на край ліжка, обережно прибрав пасмо волосся з її чола.

— Спи, — сказав тихо. — Спи і не лізь мені в душу.

Він вимкнув верхнє світло, залишив лише маленьку лампу, щоб у кімнаті не було повної темряви. Потім відійшов у крісло, сів, не знімаючи костюму і взуття, і ще довго сидів так, слухаючи її рівне дихання.