У готелі

Світло в номері було надто яскраве. Єгор приглушив його, залишивши тільки теплу лампу біля ліжка. Кімната одразу стала тихішою, ніби теж зменшила голос, щоб не налякати цю тендітну зранену жінку.

Марина не рухалась.

Єгор сидів поруч, ліктями впершись у коліна, і дивився на неї так, як давно не дивився ні на кого. Про що думав? Просто дивився. Відмічав дрібниці, які раніше пропускав: як ледь помітно піднімаються досить гарні груди, вони були не маленькими, але і не занадто великими, як тремтять повіки, як пальці її руки мимоволі стиснулись, ніби вона й у непритомності намагалась за щось триматися.

Він обережно зняв з неї куртку, розстібнув блискавку. Рухався повільно, майже незграбно. Старався не думати про те, що робить. Головне в цей момент було — робити те, що буде правильним.

— А якби я тебе послухав і ти упала десь на вулиці… — шепотім сам собі.

Він підсунув подушку, щоб їй було зручніше, накрив пледом. Її рука вислизнула з-під тканини, і він машинально взяв її — щоб покласти рівніше… але не відпустив одразу.

Рука була холодною.

Єгор насупився, обхопив її долонею, зігріваючи. Від відслідкував, що відчуває і помітив яскраво: він злиться. Так, злився на неї за те, що дозволяла собі настульки потонути в інших людях і обов’язках, що цілком забула про себе. Інакше як пояснити те, що вона цілий день кульгала, а потім і зовсім втратила свідомість?

У двері тихо постукали.

Лікар виявився літнім чоловіком із спокійним голосом і уважними очима. Він швидко оглянув Марину, перевірив пульс, тиск, поставив кілька коротких запитань до Єгора і йому звісно прийшлося брехати, що Марина це його сестра і вона раптом без причини втратила свідомість.

— Перевтома, стрес, зневоднення, — підсумував він. — Плюс обов'язково завтра треба показати ногу в лікарні.

Коли лікар задер край джинсів на Марині, Єгору стало не по собі. У Марини кісточка була розміщена неприродньо.

— Це небезпечно? — запитав Єгор різкіше, ніж хотів.

Лікар глянув на нього уважно.

— Небезпечно — доводити себе до такого, — відповів він. — Але зараз — ні. Вона прийде до тями. Їй потрібен сон. І спокій. Я вколю дещо від чого вона прийде до тями, але бажано аби після цього вона добре відіспалася.

— Вона може залишитися сама? — запитав і тут же зрозумів наскільки безглузде було це питання.

— Краще, щоб хтось був поруч, — сказав лікар.

Після уколу Марина повільно відкрила очі і лікар лише посміхнувся, склав ліки в свою валізку і тихо зачинив за собою двері.

Марина не розмовляла. Вона просто дивилася в стеля не помічаючи нічого.

Він зняв піджак, перекинув його на спинку крісла, сів ближче до ліжка.

Минуло кілька хвилин. Чи більше — він не знав. Але Марина все ж поглянула на нього.

Погляд був розгублений, нечіткий. Вона моргнула кілька разів, ніби не одразу зрозуміла, де знаходиться.

— …я… — голос був ледве чутний.

— Тихо, — сказав Єгор одразу. — Лежіть.

Вона спробувала підвестися, але він м’яко поклав руку їй на плече, стримуючи.

— Ви знепритомніли, — додав він уже спокійніше. — Все добре. Ви в готелі. У безпеці.

Слово “безпека” подіяло дивно. Марина раптом розслабилась. Плечі опустилися. Очі наповнилися вологою.

— Пробачте, я не хотіла.

— Знаю, — перебив він, —Знаю.

Вона дивилась на нього знизу вгору.

— Ви підете? — тихо спитала вона, ніби боялася відповіді.

Єгор подивився на неї. Потім — на плед, який сповз з її плеча, і він поправив його.

— Ні, — сказав він коротко. — Не зараз.

Марина заплющила очі. Її пальці слабо стиснули край ковдри.

— Пробачте, що затримала вас — ледве чутно сказала, а потім знову закрила очі.

— Марино, все добре?

— Так, — прошепотіла.

Єгор сидів поруч, дивлячись, як вона засинає.