Думки

Дорога до готелю минула ніби в тумані.

Марина сиділа на пасажирському сидінні, притиснувшись лобом до холодного скла. Місто пропливало повз — вогні, перехрестя, люди, які кудись поспішали.

«Бо що їм ще робити?» - думала.

Усе це було ніби не з нею. Тіло нарешті дозволило собі втому — і тепер вона накривала хвилею.

Єгор вів машину мовчки. У салоні було тепло, грала тиха музика, яку вона майже не чула. Нога пульсувала тупим болем, у голові трохи паморочилось, але вона вперто трималась — не хотіла знову виглядати слабкою.

О, готель вона помітила одразу: світлий, красивий, із підсвіченим фасадом і великими скляними дверима. По-богатому. У таких всередині вона ніколи не була. Та і напряд чи би колись прийшло в голову зняти номер у такому готелі. Влад би точно за таке зробив би скандал за марнотратство.

Єгор припаркувався, обійшов авто й відчинив їй двері.

— Повільно, — сказав він.

Марина вийшла, сперлася на дверцята. Холодне повітря трохи прояснило голову, але ноги стали ватяні.

— Та нормально все зі мною, — сказала вона, більше собі, ніж йому.

У холі готелю пахло чистотою, кавою й якимось нейтральним дорогим ароматом. М’яке світло, килими, тиша. Дівчина на рецепції усміхнулась професійно й швидко оформила номер.

— Стандарт, двоспальний, — сказав Єгор, не дивлячись на Марину.

Вона хотіла щось заперечити, але слів не знайшла. Просто стояла, тримаючи сумочку у руці, як якір.

Ліфт піднімався повільно. Дзеркальні стіни показували їхнє відображення: він — зібраний, спокійний, вона — бліда, втомлена, і з розфукусованим поглядом.

Коридор був тихий, застелений м’яким килимом. Звуки кроків просто тонули в ньому.

Єгор зупинився біля дверей номера, дістав картку, відчинив.

— Ось, — сказав він. — Завтра зранку я заїду за вами. Не раніше десятої. Вам треба відпочити.

Марина кивнула. Слова застрягали десь глибоко.

— Дякую, — прошепотіла вона. — За… все.

Вона зробила крок до дверей — і світ раптом хитнувся.

Ніби хтось різко вимкнув світло всередині голови.

Марина навіть не встигла злякатись.

Коліна підкосилися, і вона просто пішла вниз.

Єгор знову встиг.

Він інстинктивно підхопив її на руки й притиснув до себе, щоб вона не вдарилась об підлогу.

— Марино! — сказав він доволі голосно для цього тихого простору. 

Вона не відповідала.

Її голова безсило впала йому на плече.

— Чорт… — тихо сказав він, хоча в цей  момент хотів крикнути на весь готель, але стримався.

Він озирнувся коридором — порожньо. Обережно відкрив двері номера й заніс її всередину.

Номер був світлий, великий, із широким ліжком і важкими шторами. Єгор поклав її на край ліжка, обережно, ніби вона могла розбитись.

Він присів поруч, торкнувся її щоки.

— Марино, — вже тихіше.

Вона не приходила до тями.

Її обличчя було бліде, губи — майже без кольору, вії кидали тінь на щоки. Вона виглядала дуже виснаженою.

Єгор повільно провів рукою по волоссю, прибираючи пасмо з її чола. Затримався на секунду довше, ніж слід.

— Уперта, — сказав тихо, майже беззвучно.

Він швидко помітив телефон на маленькому столику біля міні-бару і швидко зателефонував на рецепцію користуючись інструкцією, яка лежала поруч.

— Треба лікаря у номер — сказав коротко.

Поклав телефон, знову подивився на неї.

Вона лежала нерухомо і тільки зараз Єгор помітив, які гарні у Марини вії. Вони досить довгі, але був впевнений, що не нарощені. У неї була чиста, ніби з порцеляни шкіра і дуже тендітні тоненькі пальчики та білосніжна шкіра.

— І що ж ти падаєш лише на мене… — пробурмотів він відганяючи зайві думки, які сьогодні все не дають спокою, коли дивиться на неї.