Це нічого не означає

У вікнах переговорної поволі темніло. Місто за склом втрачало різкість, ніби хтось зменшував контраст: ліхтарі спалахували один за одним, небо ставало густішим, важчим. Проте всередині офісу світло залишалося однаковим — білим, рівним, безжальним до будь якої втоми працівників.

Марина не помітила настання вечора одразу. Вона все говорила про опір батьків, про дрібні хитрощі вчителів, які на словах “за”, а насправді бояться втратити звичний хаос. Єгор слухав мовчки, час від часу ставив короткі запитання.

А потім раптом настала тиша. Так часто буває уввечері, коли здається, що цей день більше нічого не може запропонувати.

Раптом Марина відчула цю тишу. Вона опустила руки на стіл і зрозуміла, що плечі болять, очі печуть, а нога нагадує про себе тупим, рівним болем, від якого хочеться більше ніколи не вставати.

— Все, — сказав Єгор, закриваючи папку. — На сьогодні досить.

Марина підняла очі на вікно. Вже темно, час повертатися… але куди?

Вона швидко зібрала свої нотатки. Рухи стали обережними, трохи нервовими. Вона встала, спираючись на стілець, і відчула, як нога здригнулась.

— Все добре? — запитав Єгор.

— Все нормально, — автоматично відповіла Марина.

Він не став сперечатися. Просто взяв телефон, набрав щось швидко, відкинувся в кріслі.

— Тут поруч є непоганий готель. Я зніму його вам на тиждень. Ну, а далі ви самі.

Марина різко підняла голову.

— Ні.

— Це не запрошення. Я як ваш керівник, прийняв найкраще рішення на даний час.

— Я не можу, — сказала вона швидко. — Я… я піду до подруги.

Слова злетіли легко. Так, що вона й сама повірила у власну брехню.

Єгор подивився на неї недовірливо.

— До якої? — спитав він.

— До… — вона на мить запнулася. — До Олени. Вона недалеко.

Він не перепитував.

— На вокзалі холодно, — сказав він раптом.

Марина здригнулась.

— Що?

— Я сказав: на вокзалі холодно, — повторив Єгор тим самим рівним тоном. — І небезпечно.

Кров прилила до обличчя.

— Я не збираюсь… — вона замовкла. Брехати далі було важче. — Я впораюсь.

— З чим? — спитав він. — З бажанням бути зручною навіть у такій ситуації?

Вона відвела погляд.

— Я не хочу бути тягарем.

— Та не тагяр ви. Для мене це дрібниці.

Марина стиснула губи. Усередині піднялося знайоме: сором, упертість, бажання піти й довести, що вона може сама.

— Дякую, — сказала вона тихо. — Але я не приймаю подібних «подарунків». Та і знаю я вас всього другу добу.

Вона зробила крок убік — і в цей момент нога підвела.

Біль вистрелив різко, як короткий удар струмом. Марина втратила рівновагу швидше, ніж встигла злякатися. Світ хитнувся — і вона полетіла вперед прямо на нього.

Єгор зреагував миттєво. Він підвівся різко, встиг підхопити її за талію, інша рука лягла їй на спину, притискаючи, щоб вона не впала. Їхні тіла зіткнулися.

Марина вчепилась у його піджак інстинктивно. Пальці стиснули тканину, ніби це була єдина опора у всьому її нестерпному дні.

Вона відчула його тепло. Запах парфумів і… запах чоловіка, який добре доглядає за собою. Відчула, як він напружився, але не відштовхнув.

— Обережно, — сказав він тихо.

Голос був ближче, ніж будь-коли. Так близько, що вона відчула його подих на своєму обличчі.

Марина завмерла. Серце билося так голосно, що їй здавалося — він чує. Вона підняла очі й зустріла його погляд.

У ньому не було зверхності. Не було холодної оцінки, як зазвичай, коли вона проявляє якусь слабкість. Вона відчувала лише його напруження.

— Перепрошую… — прошепотіла вона, але слово застрягло між ними.

— Я ж просив, — сказав він так само тихо. — Тільки без цього.

Марина раптом усвідомила, що стоїть, майже притулившись до нього, що її рука досі на його грудях, що їхні тіні перепливалися на підлозі.

Вона відсмикнулася різко — і одразу пошкодувала, бо нога знову нагадала про себе. Єгор не дав їй впасти вдруге. Тепер уже впевненіше.

— Все, — сказав він. — Досить геройства.

Він повів її до стільця, посадив обережно, майже дбайливо — і це було найбільш несподіване.

— Ви не підете ні до якої подруги, — сказав він. — Ви підете на тиждень в готель і я оплачу. Ви не зобов’язані мені нічого, крім виконання своїх обов’язків на етапі запуску проекту.

Марина дивилась на нього знизу вгору. Усередині боролися страх і дивне тепло.

— А якщо я не хочу, щоб ви… — вона замовкла, не знаючи, як це сформулювати.

— Я не роблю це, бо хочу, — перебив він. — Я роблю це, бо ви зараз не в стані приймати розумні рішення. І хтось має бути тверезим, аби ви знову у свою багнюку не повернулися.

Він подав їй руку.

— Вставайте. Повільно.

Вона взяла. Обережно. Їхні пальці торкнулися — і Марина відчула короткий, гострий імпульс, ніби щось небезпечне пройшло між ними.

Вона встала. Стояла рівніше. Дихала глибше.

— Це… не означає нічого, — сказала вона швидко, ніби боялась іншого.

Єгор подивився на неї довго. Здалося, що у його голові промайнуло багато різних думок, але навіть він не міг зрозуміти їх логічний ланцюг.

За вікнами остаточно стемніло. Марина відчула, що це рішення остаточно виб’є опору у Влада.

«Аби лише не зустріти більше Влада» — думала вона. Але знала, що це в будь якому випадку - не реально.