Працюємо далі

Думки вихором крутилися в голові. Від цього чоловіка так приємно пахло парфумами. Вона сахалася кожного разу, коли його дихання було занадто близько.

— Важливо приділити в цьому проекті якнайбільше комунікації із батьками. У них багато страхів, щодо цифрового навчання.

Марина із усім погоджувалася. Хоч і цей чоловік не був вчителем, але говорив завжди правильні речі.

— Перепрошую, Єгоре Сергійовичу, — раптом у двері почула чоловічий голос  — У нас… ситуація на рецепції.

Єгор навіть не кліпнув.

— Я зайнятий, — відповів він. — Формулюйте швидко.

— Чоловік, — охоронець на секунду знизив голос. — Якийсь агресивний. Не представляється, — він кинув короткий погляд на Марину, ніби згадував чи бачив її колись, а потім знову перевів погляд на Єгора, — вимагає вас.

Марина відчула, як у неї холоне всередині. Вона різко опустила очі в екран, хоча літери вже не складались у слова.

— Він каже, що в нього «особиста справа», — додав охоронець.

Єгор повільно видихнув. Потім повернувся до Марини.

— Чоловік приїхав за коханою дружиною, — криво посміхнувся.

Марині ж було не до сміху.

— Я… — Марина швидко встала. Стілець ледь шаркнув по підлозі. — Перепрошую. Це моя вина. Я… я піду. Я не хотіла, щоб…

— Сядьте, — наказав, — Це не ваша вина, — додав він уже холодніше. — Це його вибір — влаштовувати тут цирк.

Марина стиснула руки на колінах.

— Він може… — вона замовкла, не знаючи, як це сказати. — Він не завжди зупиняється. Я не впевнена, що це не закінчеться чимось серйозним, якщо я не вийду до нього.

Єгор подивився на охоронця.

— Виведіть його з будівлі, — сказав він чітко. — Якщо чинитиме опір — викликайте поліцію.

— Зрозумів, — кивнув охоронець і вийшов.

Марина різко підвела очі.

— Не треба… — сказала вона швидко. — Будь ласка, не треба поліцію. Він… — голос зірвався. — Він тільки розлютиться.

Єгор дивився на неї не кліпаючи. Що вона взагалі говорить? Він же бачив цього Влада: звичайне мужло з пивним животом.

— Марина, — сказав він тихо, але дуже твердо. — Послухайте уважно. Тут — не його територія. І не ваша відповідальність — за його реакції.

Він нахилився трохи ближче.

— Якщо він дозволяє собі шуміти в моєму офісі — він вийде. Добровільно або ні. Це не обговорюється.

У Марини затремтіли губи.

— Я не хотіла, щоб він дізнався, де я… Може спитав у когось зі школи адресу…

— Ви вибачаєтесь надто часто, — додав він уже спокійніше. — І за речі, за які не несете відповідальності.

Марина сиділа, опустивши голову. Сором був таким пекучим, що здавалося він розплився по тілу так, що не залишилося жодного «шматочку» без нього.

— Мені шкода, — прошепотіла вона. — Я не хотіла, щоб це… торкнулося вас.

— Уже торкнулося, — сказав Єгор. — І нічого страшного не сталося.

Він повернувся до столу, взяв папку, перегорнув сторінку.

— Працюємо далі, — сказав він. — Або ви хочете піти?

Марина підняла на нього очі.

— Ні, — сказала вона тихо. — Я залишусь.

За скляними стінами десь далеко, на першому поверсі, підвищені голоси вже стихали. Тут, нагорі, було тихо. Безпечно. І небезпечно водночас — бо тепер вона точно знала: назад дороги немає.

Єгор кивнув, ніби саме цього й чекав.

— Тоді працюйте, — сказав він. — А про “вибачення” забудьте вже. Бо мене таке злить.