Вимогливий бос

Усередині офісу було тепло, світло. Знову Марина відчувала страх, але тепер страх був інший. Вона намагалася ставати ногою так, аби не сильно було видно, що їй боляче. Контролювала обличчя, аби не кривитися від болю.

— Сюди, — коротко сказав Єгор і пішов уперед, не озираючись.

Він вів її не до свого кабінету, а в невелику переговорну зі скляними стінами. Всередині — довгий стіл, екран на стіні, маркерна дошка з уже списаними схемами.

— Сідайте, — сказав він. — І одразу домовимось: у мене немає часу на те, щоб ви приходили до тями. Ви або працюєте, або я викликаю таксі й відправляю вас у будь-який безпечний готель.

Марина кивнула і сіла. Нога знову відгукнулася болем; вона стиснула губи, щоб не показати цього.

Єгор увімкнув екран. На ньому з’явилися знайомі слова — ті самі документи, які вона бачила вчора в кабінеті директорки, але тепер — упорядковані. Він клацнув далі. Графіки, терміни, списки.

— Перше: адаптація платформи під реальні потреби, а не під красиві презентації. Друге: пілот на двох класах. Третє: навчання вчителів. Ви будете відповідальною за контент і комунікацію. Заперечення?

Марина відкрила рот — і закрила. Заперечень не було.

— Добре, — кивнув Єгор. — Тоді почнемо зараз.

Він сів навпроти. Марина відчула його присутність фізично. Його дихання, здавалося, просто тисне на неї. Вона пересунула стілець на сантиметр назад і тут же зловила його погляд.

— Я не кусаюсь, — сказав він сухо.

— Я не… — почала вона і зупинилась. — Я просто… так звикла.

Він нічого не відповів. Просто подивився ще раз.

— Перекладіть оцей блок, — сказав він, підсуваючи їй ноутбук. — Але не буквально. Людською мовою.

Марина взяла ноутбук. Пальці тремтіли перші секунди, потім заспокоїлися. Вона почала говорити — спершу тихо, потім упевненіше, пояснюючи, як це виглядатиме для вчителя, який боїться нового, і для директора, який боїться відповідальності.

Єгор слухав. Не перебивав. Лише інколи ставив короткі, точні запитання.

— А тут?
— А якщо вони відмовляться?
— А де слабке місце?

В якийсь момент Марина забула про біль у нозі. Забула про телефон. Вона просто працювала і в такі моменти їй справді здавалося, що ніяких проблем не існує. Є лише вона і англійська, яка створювала ілюзію, що вона має якесь інше життя. Не схоже на те, яке жила до цього.

— Стоп, — сказав Єгор раптом.

Вона завмерла.

— Повторіть останнє, — попросив він. — Але повільніше.

Вона повторила. Він нахилився трохи ближче, дивлячись на екран, і їхні плечі майже торкнулися. Марина відчула тепло і різко відсунулася.

— Перепрошую, — знову автоматично.

— Не треба, — сказав він одразу. — Я ж просив без цих ваших постійних вибачень.

Вони на секунду подивилися одне на одного. Ніковіння повисло між ними.

— Ви добре це бачите, — сказав Єгор тихіше, ніж раніше. — Краще, ніж я очікував. Цей проект має принести хороший результат для всіх нас.

— Буду щаслива, якщо так.

Слова вилетіли самі.

— Видно, що ви любите свою роботу, — сказав він. — Навіть коли вас за це… — він не договорив.

Вона опустила очі.

— Я не думала, що ви дасте мені працювати отак, — зізналася вона. — Одразу.

— А я не думав, що ви прийдете, — відповів він чесно. — Помилились обидва.

Він підвівся, підійшов до дошки, почав щось писати маркером. Марина дивилась на його спину і раптом відчула дивну річ: поруч з ним було якось так дивно, що і не могла описати. Цей статний, красивий чоловік був таким, який настільки всим керує, що хочеться… Вона не хотіла про це думати, але думки самі навалилася.

Так, хотілося аби хтось вз’яв відповідальність за неї. Хтось подібний… але… Уже раз обпеклася. Де гарантія, що ці багатії-красені не такі ж, як її чоловік? Ніхто ж відкриває своє обличчя одразу! От взяти хоча би Влада: спочатку був сама ввічливість. І навіть коли між ними виникали непорозуміння – Марина сама усвідомлювала власну провину.

— У нас буде важко, — сказав він, не обертаючись. — Я вимогливий. Ви — впертіша, ніж здаєтесь. Це погана комбінація.

— Чому ж? — тихо спитала вона.

Він обернувся.

— Бо з таких комбінацій виходить або катастрофа, — сказав він, дивлячись їй просто в очі, — або прив’язаність.

Між ними знову повисла пауза. Що він сказав? Прив’язаність? Марина не могла повірити власним вухам? Невже цей красивий брюнет з широкими плечима, твердим голосом і в дорогих костюмах може прив’язатися до неї? Коли ця думка пронеслася – Марина відчула себе опудалом, яке точно не достойне такого чоловіка.

Вона опустила очі.

Єгор подивився пр’ямо на неї і від цього хотілося втекти, аби не відчувати так багато незрозумілих відчуттів.

— Працюємо, Марина, — сказав він уже звичайним тоном.