Третій варіант

Марина стояла нерухомо ще кілька секунд після його слів. Повітря тиснуло на груди, ніби вона занурилась під воду й не знала, в який бік виринати.

— Що це означає? Я не просила, — сказала вона нарешті, тихо, але вперто. — Я не просила, щоб ви втручалися.

— Я й не втручаюсь. Ви або почнете діяти, або вас знову заженуть у кут. Це не питання співчуття.

Вона зціпила зуби.
— Ви говорите, як він.

Єгор ледь помітно всміхнувся.

—  Я говорю, як людина, яка не бреше собі. Різницю відчуєте пізніше. Якщо виживете.

Ці слова впали важко. Марина відчула, як злість знову піднімається, але тепер вона не обпікала — вона тримала її на ногах.

— Ви думаєте, мені легко? — різко сказала вона. — Ви думаєте, я хочу бути такою? Я просто… — голос затремтів, але вона втрималась. — Я не знаю, як інакше.

— Знаєте, — перебив Єгор. — Просто вам страшно заплатити за це ціну.

Він повернув голову, швидко оглянув вулицю. Машини, люди, світлофори. Звичайне місто. Поле, де хтось полює, а хтось ховається.

—Він же шукає вас, правда? Це не закінчиться сьогодні. І завтра теж. Ви думаєте, якщо перечекати — він заспокоїться?

Марина мовчала. Відповідь вона знала.

— От саме, — сказав Єгор. — Тому варіанти прості. Перший: ви зараз ідете куди-небудь “пересидіти”. Подруга, знайома, хостел. Він знайде. Не одразу — але знайде. Другий: ви йдете до поліції, аби зафіксувати ситуацію. Це довго й брудно. І теж не гарантія.
Третій…

Він зробив паузу, і ця пауза була навмисною.

— Ви повертаєтеся до мене в офіс. Не тому, що я “рятівник”. Навіть не надійтеся. А тому, що це місце, куди він не зайде, якщо я не дозволю. Там всюди охорона і камери.

Марина відчула, як шкіра на руках покривається дрібними мурашками.

— А потім? — спитала вона. — Ви ж не будете тримати мене там вічно.

— Ні, — відповів Єгор. — Можете там побути до того моменти, поки не зрозумієте, що будете робити далі.

Вона згадала, як декілька годин тому сиділа перед ним у кабінеті. Повертатися не хотілося.

— Ви знову будете мене принижувати, — сказала вона глухо.

— Буду, — чесно відповів Єгор. — Якщо ви знову будете трястися і поводити себе так, як завжди.

Марина гірко всміхнулася.

— Чудовий вибір.

— Ви не в тому становищі, аби крутити носом.

Телефон у її руці засвітився знову  — повідомлення просочилося через екран, як отрута.

«Я біля офісу».

Марина різко вдихнула. Ноги ослабли, але вона не впала — лише притулилась плечем до стіни.

Єгор не заглядав у її телефон. Він і так усе зрозумів.

— Час вийшов, — сказав він. — Ходім.

Він розвернувся напівбоком, зробив крок у бік входу — не оглядаючись. Не перевіряючи, чи вона піде.

Вона різко відштовхнулася від стіни й зробила крок. Потім ще один — боляче, кульгаючи, але вперед.

— Зачекайте, — сказала вона.

Єгор зупинився, але не обернувся одразу.

—  Чи можу я вам довіряти?

Він нарешті подивився на неї.

— Самі вирішуйте.

Сівши в автівку до Єгора було лячно. Що далі взагалі не розуміла. Вона навіть не звернула уваги наскільки «по-багатому» все вигляділо у салоні. Зараз матеріальні блага інших не грали ролі.