Безпритульна

— Обережніше, — повторив він холодно, навіть не намагаючись пом’якшити тон.

Марина відступила на півкроку, серце калатало так, що, здавалося, це видно крізь куртку. Вона відчула, як обличчя заливає жар — сором, страх і злість знову змішалися в одне.

— Перепрошую… — автоматично вирвалося в неї.

— Ви взагалі іншими словами користуєтесь?

Він оглянув її швидким, оцінюючим поглядом.

— Ви що тут робите? — запитав.

Марина стиснула пальці в кулаки. Хотілося втекти. Але ноги ніби у багнюкі погрузли. 

— Я… я йду, — сказала вона. — Просто…

— Просто що? — перебив він. — Просто бігаєте містом збиваючи людей?

Він зробив крок убік, перекривши їй шлях. 

— Ви мене переслідуєте? 

Єгор примружився.

— А не забагато честі? — сухо сказав він. — Я припаркував авто далі і… — замовк. Чому це він виправдовується перед цією…

Вона різко видихнула, плечі тремтіли. Телефон у руці знову засвітився — і Єгор це помітив.

— Візьміть, — сказав він. 

Марина подивилась на екран: Влад. 

— Я не можу.

— Не можете чи не хочете? — подивився вивчаючи її реакцію.

Вона заплющила очі на секунду. Коли відкрила — сльози вже стояли в очах. Вона лише хотіла, аби вони не текли. Не вистачало ще перед цим павліном вмиватися сльозами.

— Він… шукає мене, — раптом прошепотіла.

— Хто?

— Чоловік.

— Ви хочете, щоб я вас пожалів? Не-а, Не буду.

Марина різко підняла голову.

— Я й не прошу!

— Ні? — він ледь нахилився ближче. — А виглядає саме так. Чи це ваш звичний вираз обличчя?

Вона відступила, вперлася спиною в холодну стіну будинку. Повітря ніби стало менше.

— Ви доросла жінка, — продовжив він. — І при цьому поводитесь, як безпритульна дитина.

— Я думала… — голос зірвався. — Я просто не можу повернутися.

— Вас додому не пускають?

Вона мовчала.

— Угу, отже додому. І що будете робити далі?

Ці слова боляче влучили. Вона стиснула зуби, щоб не розплакатись.

— Не знаю.

— Іншого від вас і не слід очікувати.

— І що ви пропонуєте? — спитала вона різко. — Сказати, що я сама винна?

— Та ні. Нічого я вам не пропоную. Але, це дуже по вашому – самій признатися у тому, що не скоювали. У вас синдром жертви.

Марина здригнулася.

— Я не жертва, — сказала вона глухо.

— Тоді доведіть, — кинув Єгор. — Бо зараз ви — саме вона. І знаєте, що найгірше? — він подивився їй прямо в очі. — Це знають абсолютно усі у вашому оточенні.

Телефон знову засвітився. Цього разу Марина його різко стиснула в долоні.

— Добре, — сказала вона хрипко. — Добре. Я не повернусь. Але… я не знаю, що робити далі.

Єгор дивився на неї довго. Потім випрямився.

— Нарешті чесно, — сказав він. — Але не думайте, що це робить вас сильнішою. Це просто точка старту.

Він глянув на годинник.

— У вас є вибір, Марина. Або ви зараз знову тікаєте — куди очі дивляться. Або робите один розумний крок.

— Який? 

Єгор не усміхнувся.

— Перестати бути самій, — сказав він. — Бо на самотніх полюють легше.

Він зробив крок убік, звільняючи прохід.

— Вирішуйте швидко. Я не чекатиму.