Куди тепер?

Марина допила каву вже холодною. Вона сиділа занадто довго — це відчувалося по тому, як почали нити плечі. Дивний факт, але проблеми із плечима, шиєю почалися саме після одруження. Вона не розуміла чому, але часто приходилося розминати ці частини тіла.

Вона вийшла з кав’ярні не звертаючи увагу на гострий біг у нозі. Люди поспішали, хтось говорив по телефону, хтось сварився, хтось сміявся. У всіх було куди йти. Марина була впевнена, що всім їм є куди повертатися. 

Марина поглянула на телефон. Він вчергове засвітився.

Влад. 17 пропущених.
Повідомлення.

Вона не хотіла читати. Справді не хотіла. Але пальці самі ковзнули по екрану.

«Ти де»
«Марино, не жартуй зі мною».
«Ти хочеш, щоб я приїхав у школу?»
«Передзвони. Зараз».

Останнє повідомлення прийшло хвилину тому.

«Я вже знаю, де ти!».

Марина відчула, як під ногами ніби зник тротуар. Вона озирнулася різко, майже панічно. Люди. Машини. Вітрини. Але тепер кожен чоловічий силует здавався ним. Кожен темний автомобіль — знайомим.

Телефон задзвонив.

Вона не взяла.

Дзвінок урвався — і майже одразу прийшло нове повідомлення.

«Я був удома і тут відчинене вікно. Ти думаєш, я геть дурний?»

Марина притулилася спиною до стіни будинку. Камінь був холодний, але це допомагало не впасти. Дихання стало рваним. Перед очима попливли темні цятки.

Телефон знову засвітився. Він прислав голосове повідомлення.

Вона не хотіла його відкривати. Але мовчання було ще страшніше.

Голос Влада прозвучав спокійно.

— Марин, — сказав він. — Я не злюся. Чесно. Ти просто… переграла. Я хочу, щоб ти зараз повернулася.  Бо інакше мені доведеться пояснювати людям деякі речі. А ти ж не хочеш, щоб я комусь щось пояснював, правда? Я ж знаю, що ти в офісі того півня. 

Пауза. Дихання.

— Ти в мене одна кохана. Я ні разу тобі не зрадив, завжди забезпечував тебе. Не змушуй мені робити дурниці через твою дурість.

Повідомлення закінчилось.

Марина повільно сповзла вниз, сіла прямо на асфальт, притискаючи телефон до грудей, ніби він міг пробити їй ребра. Усередині все кричало, але звуку не було.

Повз пройшла жінка й кинула на неї швидкий погляд — байдужо, злегка з осудом, як на когось, хто “перебрав”. Марина захотіла схопити її за рукав, сказати: допоможіть, але язик не слухався.

Телефон знову засвітився.

Я даю тобі п’ятнадцять хвилин, або я їду до тебе. 

Звідкись прийшло розуміння: якщо вона повернеться — він більше ніколи не відпустить її на роботу. І вона буде сидіти лише дома, терплячи присутність того, хто не дає дихати на повні груди.

Вона різко підвелася, ледь не втративши рівновагу через ногу, і побігла. Не знаючи куди. Просто геть. Геть від цієї вулиці. Геть від можливих знайомих машин. Геть від думки “може, краще послухатись і стерпіти”.

Сльози нарешті прорвалися, але вона витирала їх на ходу, злісно, рукавом.

— Ні, — прошепотіла вона крізь задишку. — Не цього разу.

За рогом вулиці вона врізалася в чиєсь плече, мало не впала.

— Обережніше! — різко сказав чоловічий голос.

Марина підняла очі…
і завмерла.

Перед нею стояв Єгор Воронов.