Ні!

Марина йшла вулицею, не розбираючи напрямку. Асфальт під ногами був холодний, сірий, знайомий — Харків жив своїм буденним життям, і це чомусь її  заспокоювало. Яка не яка, а теж опора. 

Їй здавалося: якщо зупиниться — думки наздоженуть, тому мершій рухалася і рухалася. А думки всі вели в один бік – додому.

Ні.

Це слово вдарило всередині чітко й несподівано твердо.
Ні.

Вона сповільнила крок, звернула з центральної вулиці у двір, де стояли старі лавки й облуплені під’їзди. Тут було тихіше. Машини гуділи десь далеко, а поряд хтось витрушував килим з балкона, лаявся півголосом. Звичайне життя.

Марина сіла на лавку й нарешті дозволила собі видихнути.

Нога боліла сильніше. Вона обережно торкнулася кісточки крізь джинси, зціпила зуби. Біль був гострим.

Телефон у кишені мовчав. Це було дивно. Вона дістала його й подивилась на екран — пропущені дзвінки, повідомлення. Ах так, вона ж виключила звук. Вона не відкривала повідомлення. Не зараз. Від самої думки про голос Влада в голові зводило плечі.

— Я туди не піду, — прошепотіла вона, ніби хтось міг її переконувати.

Вона спробувала уявити квартиру: замкнені двері, тиша, яка насправді і не тиша зовсім, а очікування. Навіть якщо Влад ще на роботі — вона знала, як це буває. Повітря там завжди напружене, навіть коли він відсутній.

Марина різко підвелася з лавки.

— Ні, — повторила вона вже вголос.

Вона не мала плану. Не мала грошей, окрім картки в телефоні. Не мала куди йти. Але вперше за довгий час вона гостро відчула куди не хоче повертатися.

Вона зайшла в маленьку кав’ярню на розі — ту саму, повз яку проходила сотні разів, але ніколи не заходила, бо Влад вважав такі місця “марною тратою грошей”. Усередині пахло кавою й теплим молоком. Дві студентки сміялися біля вікна, бариста щось наспівував під ніс.

— Американо, будь ласка, — сказала Марина й здивувалася, що голос звучить майже нормально.

Вона сіла за маленький столик у кутку, притискаючи чашку долонями, ніби грілася зсередини.

Телефон засвітився: Влад.

Марина дивилася на екран довго. Потім забрала подалі від себе. 

Серце калатало, але разом із цим прийшло дивне полегшення. Страх нікуди не зник, але тепер він був не паралізуючим.

Вона сиділа в кав’ярні, дивилася, як за вікном люди поспішають у своїх справах, і вперше дозволила собі подумати не про “як правильно”, а про “як мені”.

Їй не хотілося повертатися туди, де кожен її рух був поясненням. Їй не хотілося більше виправдовуватися за власне життя. Їй не хотілося бути зручною і тихенькою.

Марина зробила ковток кави й відчула, як усередині повільно, обережно формується рішення.

Вона не повернеться додому сьогодні. Куди піде — вона ще не знала.