Досить! Втеча 2

Єгор не відводив від неї погляду. Він сидів, відкинувшись у кріслі, так, ніби часу в нього було вдосталь, а в неї — ні.

— Розкажіть мені про себе, Марино, — сказав він буденно.

Вона кліпнула.

— Про… себе?

— Так. Хто ви. Не “посада”, не “вчителька”. Ви, — він ледь нахилив голову. — Мені цікаво, як людина з таким… — його погляд ковзнув по ній, — рівнем страху взагалі дійшла аж сюди.

Марина стиснула руки на колінах.

— Я… звичайна.

— Це не відповідь, — спокійно сказав Єгор. — “Звичайна” — це просто прикриття.

— Я працюю в школі. Викладаю англійську. Живу… — вона зам’ялася. — Працюю…

— Ви живете зі своїм чоловіком, з яким ми познайомилися вчора? — уточнив Єгор.

Марина різко підняла очі.

— А має значення з цим я живу?

— Має, — відповів він одразу. — Ви напружуєтесь, коли хтось робить різкий рух. Ви дивитесь на двері частіше, ніж на мене. Дуже цікаво, як у вас там на особистому.

Вона відчула, як кров приливає до обличчя.

— Ви робите висновки, не знаючи нічого.

— Я знаю достатньо. Ви офіційно в шлюбі?

Мовчання зависло, але врешті Марина відповіла.

— Так.

— Ваш шлюб щасливий?

Слово «щисливий» прозвучало майже знущально. Чи їй просто здалося?

Марина різко видихнула.

— Перепрошую, але ви не маєте права…

— Маю, — перебив він. — Бо ви сидите в моєму кабінеті й хочете тут працювати. А я не беру людей у яких нестабільні ситуації в родині. Я ж маю знати, що від вас очікувати.

— У мене не нестабільні ситуації, — сказала вона, і в голосі вперше з’явилась твердість.

Єгор підняв брову.

— Ні? Тоді чому ви вибачаєтесь кожні дві хвилини? Чому дозволяєте з собою говорити зверхньо? Чому приходите сюди, — він зробив паузу, — так, ніби вас сюди загнали, а не ви самі прийшли?

Марина відчула, як пальці зводить судомою.

— Ви не знаєте, як це — коли… — вона зупинилась.

— Коли що?

— Досить, — сказала вона. Ще тихо, але вже різко.

— Досить — це коли зупиняються.  А ви просто тікаєте чи ховаєтесь. По вас видно. 

— Я не тікаю і не ховаюся! — вирвалося з неї голосніше, ніж вона хотіла.

Він усміхнувся кутиком губ.

— О, — сказав він. — Оце вже щось нове.

Марина різко підвелася. Стілець ледь не грюкнув об підлогу. Нога відгукнулась болем, але зараз їй було байдуже.

— Ви знаєте, що? — слова посипались, наче вона довго тримала їх за зубами. — Ви думаєте, що якщо у вас кабінет з великими панорамними вікнами і гроші, то ви можете лізти в чуже життя. Ви не маєте уявлення, як я сюди дійшла. Ви не знаєте, чого мені це коштувало.

Єгор теж встав.

— Тоді розкажіть.

Марина відчула, як щось рветься всередині.

— Я живу так, як можу! — майже крикнула вона. — Я не зобов’язана бути ідеальною для вас. Я не зобов’язана виглядати “правильно”. Я прийшла, бо ви самі сказали прийти!

— І я не помилився, — відповів Єгор. — У вас є злість. Просто ви звикли ховати її під соромом.

— Не смійте! — Марина зробила крок назад. — Не смійте мене розкладати, як схему. Ви не психолог. Ви просто… — вона задихнулася. — Просто ще один керівник, який хоче, аби я робила все як треба. Ви такі ж як усі, вам аби тиснути.

Він дивився на неї уважно.

— Якщо б я тиснув, — сказав він, — ви б уже плакали.

Марина відчула, як очі печуть, але це були не сльози. Це була лють.

— Я не буду тут працювати, — сказала вона різко. — Я не буду дозволяти вам…

— Брехня, — перебив Єгор. — Ви хочете. Інакше не прийшли б.

Вона завмерла.

— Що ви сказали?

— Я сказав, що вам потрібна ця робота.

Це було занадто.

Марина різко розвернулась, схопила куртку зі спинки стільця.

— Ви нічого не знаєте про мене! — сказала вона, вже йдучи до дверей. — І не дізнаєтесь.

— Тікати це так просто.

— Ні! — вона відчинила двері рвучко. — Не так просто, як здається! Я більше ніколи…

Вона не договорила. Двері зачинилися за нею з глухим стуком.

Марина йшла коридором швидко, майже бігла, не дивлячись ні на кого. Кульгавість стала різкішою, але вона не зупинялась. В очах пекло, дихання збивалося.

Злість не давала впасти.

Вона вибігла до холу, штовхнула скляні двері й опинилася на вулиці, де холодне повітря вдарило в обличчя.

Марина зупинилась тільки за рогом будівлі, притулившись до холодної стіни.

Руки тремтіли. Серце калатало.

— Іди до біса, — прошепотіла вона в порожнечу. — Я не твоя власність.

А в кабінеті, за панорамним вікном, Єгор Воронов довго стояв нерухомо, дивлячись у власні думки.