Подивимось

Марина повільно підійшла до стільця навпроти столу. Кожен крок віддавався в нозі й у голові — як нагадування, що вона тут зайва. Вона сіла обережно, тримаючи спину надто рівно, ніби це могло приховати її жалюгідність.

Тиша в кабінеті була важкою.

Єгор не поспішав говорити. Він узяв зі столу папку, перегорнув кілька сторінок, ніби Марини тут узагалі не було. Вона сиділа, склавши руки на колінах, і відчувала, як щоки печуть.

Їй здавалося, що: вона занадто голосно дихає; занадто тихо сидить; займає забагато місця — і водночас виглядає надто маленькою для цього кабінету.

Єгор нарешті підняв на неї очі.

— Ви знаєте, що таке перше враження?

Марина ковтнула.

— Так…

— Ні, — спокійно перебив він. — Ви думаєте, що знаєте. Але якщо б знали — не прийшли б сюди в такому вигляді.

Вона опустила очі.

— Я… перепрошую.

— “Перепрошую” — не стратегія. Це слово люди кажуть, коли вже запізно щось виправляти.

Марина стиснула пальці так, що нігті вп’ялись у шкіру. Їй хотілося зменшитися. Стати ще меншою. Розчинитися в цьому світлому, ідеальному просторі.

— Ви взагалі розумієте, куди прийшли? Це не школа. Тут не гладять по голові за старання.

Вона автоматично кивнула.

— Не кивайте, — сказав він різко. — Це не відповідь. Це жест людини, яка хоче, щоб її швидше залишили в спокої.

Марина на секунду підняла очі і одразу знову опустила.

— Я… я можу працювати, — сказала вона тихо.

— Я бачив, — перебив Єгор. — Ви перекладаєте нормально. Але поводитеся так, ніби вам весь час хочеться вибачитися за своє існування.

Вона відчула, як у грудях щось стискається. Це правда? Можливо, але яке ж він має право так прямо їй про це говорити?

— Ви боїтеся і це видно неозброєним оком.

Марина сиділа, дивлячись на край столу. Дерево було ідеально гладке: без будь яких подряпин чи слідів.

— Я не… — вона зупинилася. Бо збрехати не виходило.

— Боїтеся, — повторив він. — І ще ви соромитеся. Постійно. Навіть зараз.

Вона відчула, як обличчя знову заливає жар.

— Подивіться на мене, — сказав Єгор.

Марина не одразу, але підняла погляд.

Він уважно дивився у вічі і від цього хотілося втекти, аби лише не відчувати того, що їй так відчувалося.

— Тут не їдять тих, хто помиляється, — сказав він. — Тут їдять тих, хто ховається, боїться і тремтить. Ви така?

Вона мовчала.

Сором сидів у горлі, у плечах, у спині. У бажанні згорнутися й стати непомітною.

— Я не знаю, навіщо ви сюди прийшли в такому вигляді, — продовжив Єгор. — Але якщо ви вже тут — або ви починаєте поводитися як доросла людина, або я не витрачатиму на вас власний час.

Марина не реагувала. Вона не знала, як реагувати, коли хтось просто ножем по серцю пройшовся.

— Я… — вона глибоко вдихнула. — Я хочу працювати.

Голос був тихий. Але цього разу — не тремтів.

Єгор уважно подивився на неї. Кілька секунд.

— Подивимось, — сказав він нарешті.