Офіс

Вона витерла спітнілі долоні об джинси й зайшла.

Всередині було… занадто просторо, занадто світло, занадто чисто.

Підлога — полірований камінь, у якому відбивалися стеля й люди. Стіни — скло й метал. У повітрі — запах кави, дорогих парфумів і ще чогось стерильного, як у приватній клініці. Десь тихо грала музика — така, яку не слухають, а просто терплять як фон для великих грошей.

Марина відчула себе плямою на ідеальній поверхні.

Вона зробила крок — і нога одразу нагадала про себе. Кульгання в цьому просторі виглядало особливо жалюгідно. Вона спробувала йти рівніше, повільніше, але від цього ставало тільки помітніше.

Навколо ходили люди, які виглядали так, ніби зійшли з реклами: ідеальні костюми, рівні спини, впевнені кроки. Хтось говорив по гарнітурі, хтось ніс папку, хтось сміявся, не знижуючи темпу. Всі знали, куди йдуть.

Одна Марина — нічогісінько не знала. А куди їй взагалі?

Вона підійшла до ресепшена — довгої білої стійки, за якою сиділа дівчина з бездоганною зачіскою й макіяжем, у якому не було нічого зайвого.

— Добрий день, — сказала Марина й одразу почула, наскільки тихо це прозвучало в цьому величезному просторі. — Мене… мене звати Марина Козир. Мені сказали прийти до… до пана Воронова.

Дівчина за стійкою швидко щось набрала на клавіатурі, глянула на екран.

— Так, вас чекають, — сказала вона нейтрально й підняла трубку. — Андрію, проведеш?

За хвилину підійшов хлопець у темному костюмі — молодий, з бейджем і такою ж беземоційною ввічливістю.

— Прошу за мною, — сказав він.

Вони пішли коридором, де скляні стіни відкривали вид на офіси: люди за ноутбуками, великі екрани з графіками, переговорні з чорними столами й кріслами, у яких сиділи серйозні люди й серйозно кивали.

Марина йшла й відчувала, як її кульгавість віддається в кожному кроці, ніби весь цей блискучий світ дивиться саме на це.

Вона раптом усвідомила, що: у неї зібране нашвидкуруч волосся, яке вибивається пасмами; светр трохи пом’ятий; вона виглядає так, ніби ледь прибігла.

Вони зупинилися біля великих матових дверей.

— Зачекайте секунду, — сказав хлопець, постукав і зайшов.

Марина лишилася в коридорі. Скло поруч показувало її відображення: бліде обличчя, напружені очі, трохи зігнута постава, щоб берегти ногу.

“Ти виглядаєш, як людина, яка тут помилилася поверхом”, — майнула в голові думка.

— Заходьте, — сказали зсередини.

Вона зайшла.

Кабінет Єгора Воронова був таким самим, як і вся будівля — великий, світлий, холодно-стильний. Панорамне вікно на півстіни, чорний стіл, мінімум речей. Нічого зайвого. Навіть повітря здавалося впорядкованим.

Єгор стояв біля вікна, спиною до дверей, і говорив по телефону.

— Ні. Мене не цікавить “потім”. Мене цікавить або “сьогодні”, або “ніколи”, — сказав він спокійно й обернувся.

І подивився на неї.

Його погляд ковзнув по ній повільно — від зібраного волосся, що вибивалося пасмами, до пом’ятого светра з дешевенькою курточкою, до ноги, яку вона трішки тримала в повітрі, — і зупинився на обличчі.

В цьому погляді не було здивування, а було радше незадоволення.

— Ви, — сказав він рівно.

— Так, — тихо відповіла Марина. — Я… Марина.

— Я пам’ятаю, як вас звати, — сказав Єгор. — Питання в іншому. Ви завжди приходите на ділові зустрічі так, ніби за вами гланася стая вовків?

Вона відчула, як щоки загорілися.

— Я… у мене… виникли обставини.

— Я бачу, — він подивився на її ногу. — Ви ще й кульгаєте.

Марина інстинктивно випрямилася — і одразу пошкодувала: біль стрельнув, але вона не показала.

— Це… дрібниця, — сказала вона.

Єгор злегка всміхнувся.

— Я зрозумів, для вас зовнішній вигляд і дисципліна – дрібниця.

Він обійшов стіл і сів у крісло.

— Сідайте, — кинув. — Якщо, звісно, можете.