Втеча

Вона метнулась у спальню, схопила перше, що побачила: джинси, светр, куртку. Натягувала все на ходу, плутаючись у рукавах. Дзеркало в коридорі зловило її обличчя — бліде, з тінями під очима, з розпущеним волоссям, яке вона зазвичай розчісувала так довго й старанно. Але не сьогодні. Вона просто зібрала волосся в грубий хвіст резинкою, яка лежала на тумбочці. Кілька пасом вибилися — їй було байдуже.

Телефон — у кишеню. Сумочку не забула. Лише ключів не було — тай не треба.

Марина знову опинилась на кухні. Серце калатало так, що у вухах шуміло. Вона швидко залізла на стілець, перекинула ногу через підвіконня, потім другу.

Перший поверх. Але земля все одно здавалася надто далеко.

— Просто стрибнути, — прошепотіла вона.

Вона сперлася руками на раму — і зісковзнула вниз.

Приземлення вийшло незграбне. Вона вдарилась ногою об бордюр клумби, гострий біль стрельнув у кісточку, але Марина не зупинилась — лише зашипіла крізь зуби й побігла.

Двір був майже порожній. Хтось вів дитину в садок. Старий чоловік вигулював собаку. Ніхто не дивився на неї так, як їй здавалося.

Вона вибігла на вулицю, озирнулась — на вікна своєї квартири. Штори були напіввідкриті. Вона раптом чітко уявила: а якщо він зараз повернеться? Якщо щось забув?

Ця думка дала їй швидкості.

Автобусна зупинка була за два квартали. Марина бігла, ковтаючи холодне повітря, відчуваючи, як ниє нога, як печуть легені. Пальці тремтіли, але вона не зупинялась.

На зупинці вже стояла маршрутка. Двері якраз зачинялися.

— Почекайте! — вирвалося з неї хрипко.

Водій подивився на неї з роздратуванням, але двері таки відчинив.

Марина заскочила всередину, ледве не спіткнувшись, і тільки тоді відчула, що в неї немає готівки.

Серце знову пішло в п’яти.

— У мене… — вона полізла в кишені, знайшла картку. — Можна карткою?

— Не можна, — буркнув водій. — Готівка.

— Будь ласка… — голос у неї знову зрадницьки затремтів. — Я… я зараз перекину на телефон…

Позаду хтось зітхнув.

— Дівчино, — сказала жінка з великим пакетом, — давай я за тебе заплачу. Тільки проходь, бо всі чекають.

— Дякую… — прошепотіла Марина і ледь не розплакалась.

Вона протиснулась у салон, вчепилась у поручень. Маршрутка смикнулась і поїхала. Нога почала боліти ще сильніше.

Вона подивилась у вікно. Місто жило своїм життям: люди поспішали, хтось сміявся, хтось лаявся, хтось пив каву на ходу. Ніхто не знав, що для неї — втеча на роботу через вікно.

Телефон завібрував у кишені.

Вона завмерла.

На екрані: Влад.

Марина не взяла.

Маршрутка тряслася на ямах, і кожен поштовх віддавався в нозі тупим болем. Вона стиснула зуби й подивилась на свій відбиток у вікні: зібране нашвидкуруч волосся, бліде обличчя, очі — надто великі.

— Ти зможеш, — прошепотіла вона собі. — Просто доїдь.

Телефон завібрував ще раз.

І ще.

Вона вимкнула звук.

Коли маршрутка зупинилася біля потрібної вулиці, Марина майже випала назовні. Нога боліла, але вона йшла — швидко, кульгаючи, зате не озираючись.

Будівля офісу Воронова була скляна й холодна на вигляд. Вона стояла навпроти, важко дихаючи, і раптом відчула: страшно. Страшніше, ніж стрибати з вікна.

Вона стиснула телефон у руці, випрямила спину, як могла, і пішла до входу.