Або зараз — або ніколи

Ніч не скінчилась — вона просто повільно, майже непомітно, перетекла в сірий ранок.

Марина так і не заснула. Вона лежала на краю ліжка, обличчям в підлогу, рахувала тріщинки на ламінаті й слухала, як поруч рівно дихає Влад. Кожен його видих був як нагадування, що він все ще тут.

Десь ближче до світанку вікно посвітлішало. Ліхтар надворі погас, і в кімнату повільно вповз холодний, брудно-білий світ. Марина не рухалась. Вона боялась, що якщо ворухнеться він проснеться і настане нестерпне продовження.

Але світанок є світанок і Влад все ж прокинувся. Вона відчула це не по звуку — по зміні повітря. Вже давно навчилася, але не могла чітко пояснили, як саме вона це знає. Ліжко трохи здригнулося, коли він сів. Потім — кроки в ванну, вода, коротке матюкання через холодну воду.

Марина робила вигляд, що спить.

Незабаром він все ж повернувся у кімнату, почав одягатися. Джинси, ремінь, сорочка. Запах його одеколону поплив по кімнаті і Марина відчула огиду. Як же вона не любила не лише його чоловічий природній запах, а й запах його парфумів.

— Вставай, — сказав.

Вона не одразу зрозуміла, що це до неї. Потім повільно повернулась, сіла. Голова була важка, наче всередині вата замість мізків.

— Слухай уважно, — сказав застібаючи годинник. — Ти сьогодні нікуди не йдеш. Взагалі.

Марина мовчала.

Він підійшов до комоду, взяв її  зв’язку ключів. Вони дзенькнули і направились йому у кишеню.

— Я їх забираю, щоб у тебе навіть ідеї не було “прогулятися” в офіс незрозумілих мужиків чи в школу, де ці мужики можуть водитися.

Вона різко підняла на нього очі.

— Влад… мені ж на роботу…

— Ні! Я подзвоню твоїй директорці. Скажу, що ти захворіла. Сильно і надовго і немаєш голосу.

Він кинув її телефон на ліжко — недбало, ніби кістку собаці.

— Ось. Щоб не казала, що я тебе “відрізав від світу”. Але я перевірю дзвінки.

Марина повільно взяла телефон. Пальці були холодні.

Влад уже йшов у коридор. Взувся, накинув куртку.

— І не думай, — сказав він, відчиняючи двері. — Бо я все одно дізнаюсь.

Двері зачинились. Клацнув замок. Потім — ще раз.

У квартирі стало тихо. Так тихо, що Марина почула, як у кухні капає кран.

Вона сиділа на ліжку й дивилась на двері, ніби вони могли відчинитися самі. Потім повільно встала, підійшла, спробувала повернути ручку. Закрито. Ланцюжка не було — просто замок. Але цього вистачало.

Вона притулилась лобом до холодного дерева. Дихання збилось.

— Добре, — прошепотіла вона сама собі. — Добре.

Повернулась у кімнату, сіла на край ліжка. Телефон лежав у долоні, як щось заборонене. Вона боялась увімкнути екран — ніби Влад міг побачити це на відстані.

Екран спалахнув сам.

Тамара Павлівна. Вхідний дзвінок.

Марина здригнулась так, ніби її вдарили струмом. Подивилась на двері. Потім на телефон. Дзвінок ішов. Ще. І ще.

Вона натиснула “прийняти”.

— Алло…

— Марина, — голос директорки був напружений, швидкий. — Ти де? Ти ж не забула, що маєш бути сьогодні у Воронова?

Марина ковтнула. Голос не слухався.

— Я… я не можу вийти.

— Як це — не можеш? — Марина відчула, як Тамара Павлівна напружилася,  — Ти захворіла? Чому ти мені не…

— Він… — Марина заплющила очі. — Він забрав ключі. Закрив мене. Я не можу вийти з квартири.

На тому кінці лінії запала тиша.

— Хто “він”? — повільно спитала директорка.

Марина мовчала кілька секунд. Потім тихо сказала:

— Мій чоловік.

І раптом, несподівано для себе, вона почала говорити. Плуталася в словах, але змогла вимовити, що занадто ревнивий, не хоче аби та йшла до Єгора і в школу.

Тамара Павлівна слухала мовчки. А потім сказала зовсім не тим тоном, яким зазвичай:

— Марина… ти розумієш, що це… ненормально?

Марина слабо усміхнулась.

— Та, я не знаю.

— Ні, — жорсткіше сказала директорка. — Ти ж доросла людина, Марин! Як то, аби чоловік забороняв йти на роботу? Твій чоловік то твій батько чи що, аби забороняти?

Марина притисла телефон до вуха.

— Він… якщо я вийду…

— Ой, дитино… — перейшла директорка на більш мякий тон, — Скільки таких у світі, йой. Та хіба то вихід йти на поводу у таких чоловіків?

Марина мовчала.

— Послухай, — продовжила директорка, вже спокійніше. — Воронов чекає. І так, він неприємний. Але він тобі не чоловік. Обіцяв хорошо заплатити усім, хто бере участь у проекті. Тому що ж це ти… Марин, не підведи школу, не підводь мене. Хіба ми можемо втратити їх проект тільки через те, що ти дозволяєш свому чоловіку ноги от тебе витерати?

— Я не дозволяю… — прошепотіла Марина.

— Дозволяєш, — твердо сказала Тамара Павлівна.

— Я… я не можу вийти, — знову сказала вона, вже слабше. — Через двері…

— А вікна? — скумекала директорка.

Марина завмерла.

— Що?

— У вас є вікна, Марина, — сказала Тамара Павлівна майже різко. — Ти не в клітці. Ти в квартирі. Я не знаю, який у вас поверх — але я знаю одне: якщо ти зараз не вийдеш, то через рік буде те саме, а потім ще і ще. Якщо тобі важлива реалізація, то щось придумаєш. Якщо не вікно, так родичі може ще є в кого є ключі.

Марина подивилась у бік кухні. Туди, де було вікно. В родичів звісно ключів не було.

— Я боюсь, — сказала вона чесно.

— Я теж, — відповіла директорка. — Але страх — не аргумент, Марина. Це просто… шум в твоїй голові, який спричинив твій ревнивий чоловічок.

Марина мовчала довго.

— А якщо… якщо я не прийду? — тихо спитала вона.

— Прийдеш, — перебила Тамара Павлівна. — Хоч як. І я не хочу більше нічого чути. Я хочу чути «я все зроблю».

Марина повільно опустила телефон.

— Добре, — сказала вона. І сама здивувалась, як це слово вмістилось у неї в роті.

Вона пішла на кухню. Старе деревяне вікно ще нагадувало дев’яності, але Влад чомусь ніяк не займався тим, аби змінити кухоне вікно на пластикове, як в решті кімнат. Вона відчинила кватирку, потім — усе вікно. Холодне повітря вдарило в обличчя.