Вдома

Марина тримала сумку біля грудей і не наважувалася сісти в авто. Холод ліз під рукави, мокра плитка блищала під ліхтарем, а Влад… він просто спокійно дивився на неї із запитанням в очех.

— Це… партнер. Він просто… такий, — сказала вона обережно й сіла, втягнувши ноги швидко, поки не передумала.

Марина вже сіла в автівку, а Влад завів авто і рушив.

— “Такий”, — повторив Влад. — А тобі як? Подобаються «такі?»

— Ні, — Марина не дивилась на нього. На склі блимали вогники, Харків ковзав повз: кіоски, темні дерева, порожні зупинки. — Він дуже грубий.

— Грубий, — Влад усміхнувся. — А ти вся аж… почервоніла. Я бачив. Може ще й потекла. Ти думаєш, я сліпий?

Марина втягнула голову в шарф.

— Там було жарко.

— Ага. Жарко, — він постукав пальцями по керму. — І що він від тебе хотів? Крім перекладу.

— Нічого.

— “Нічого”, — Влад вимовив це слово так, ніби воно було смішним. — Диви, як зручно. Ти завжди вміла робити так, щоб “нічого” виглядало підозріло.

Марина стиснула ремінець сумки. Шкіра вп’ялась у долоню. Їй хотілося, щоб машина їхала довше. Не хотілося продовження всього цього вдома. Бо дім для неї давно не місце безпеки. Скоріше навпаки.

— Влад… — тихо сказала вона. — Давай без цього сьогодні. Я втомилась.

Він різко повернув на їхню вулицю, загальмував біля під’їзду й заглушив мотор.

— Без чого? — спитав він, уже не дивлячись на дорогу. Дивився в дзеркалі на неї. — Без правди?

Марина відчула, як шкіра на потилиці стягується. Вона потягнулась до ручки дверей. Але Влад не розблокував дверцята.

— Зараз ти мені все розкажеш, — промовив він спокійно. — Бо ти якось… занадто смілива стала в мене сьогодні. Це той тип так на тебе діє?

— Ні! — у Марини вирвалося голосніше, ніж вона хотіла. Вона одразу пошкодувала: Влад любив, коли вона “зривалась”. А вона в цей час відчувала себе просто по-дитячому. Ніби знову повертається у дитинство де тато бере ременя і наказує «за поведінку».

Він повільно усміхнувся і розблокував двері.

Вона вискочила з автівки і холод ударив в обличчя. Вони піднялись сходами і Марина прямо шкірою відчувала впевненість і рішучість у Влада, який крокував поруч.

У квартирі Влад навіть не роззувся одразу. Зачинив двері, провернув демонстративно замок. Марина скинула пальто, повісила, як завжди акуратно. Її пальці не слухались.

— Телефон, — сказав Влад.

— Навіщо?

Він повільно повернувся до неї.

— Телефон, Марина.

Вона витягла з кишені й простягнула. Влад забрав, покрутив у руці, ніби оцінював вагу. Поклав собі в кишеню.

— Завтра ти в школу не підеш, — сказав він буденно, ніби обговорював плінтуси.

Марина застигла.

— Чому?..

— Бо я так сказав.

Вона ковтнула, зібрала рештки сміливості.

— Завтра… завтра він сказав, щоб я приїхала в їхній офіс. На десяту. Я не можу просто…

Слова ще висіли в повітрі, коли Влад зробив крок і різко схопив її за зап’ястя.

— Куди?

— В офіс… — Марина відчула, як пальці Влада стискаються сильніше. — Він… вибрав мене як відповідальну для проекта. Благаю зрозумій, я ж не просила. Це просто…

— Він вибрав, — Влад вимовив це, наче смакував отруту. — Тебе.

Марина спробувала висмикнути руку, але Влад стиснув і потягнув її ближче. Вона вдарилась плечем об шафу в коридорі.

— Влад, боляче, — видихнула вона.

— А мені як? — так само тихо відповів він.

Марина похитнула головою, губи тремтіли.

— Це робота…

— Це ти, — перебив Влад. — Ти спеціально. Ти спеціально робиш так, щоб мене дратувати. Все наше спільне життя псуєш нам лише ти. Потрібно було послухати маму і не брати тебе селючку дурнувату. Чи ти не бачиш, як мужики до тебе клеються? Таких ідіоток, як ти вони використовують, а ми – порядні мужики, потім байстрюків виховуємо.

Він відпустив її зап’ястя — і Марина на секунду повірила, що все, може обійдеться лише словами, але Влад одразу взяв її за підборіддя пальцями, підняв їй голову, змушуючи дивитися в очі.

— Дивись на мене, — сказав він. — Коли я з тобою говорю.

Марина кліпнула, сльози підступили, але вона стрималась. Не хотіла давати йому цю перемогу.

— Ти завтра нікуди не їдеш, — повторив Влад. — І в школу теж. Я сам подзвоню твоїй директорці. Скажу, що ти захворіла. А якщо ти ще раз… — він стис пальці на її підборідді так, що шкіра заболіло, — ще раз скажеш слово “офіс” — ти пошкодуєш, що взагалі вмієш говорити.

Марина видихнула тремтячим носом. Її руки піднялися, щоб прибрати його пальці, але Влад різко відкинув їх убік.

— Руки прибрала, шльондра!

Його руки опустилися до шиї і дике тремтіння пройшлося тілом. Марина ненавиділа, коли він це робить. Коли його руки стискали її шию – вона боялася. Боялася, що одного дня він просто задушить її. Після цих його «покарань» вже з’явилося апное ночами і тахікардія. Але вона нічого з цим не робила. Для чого, коли це і так регулярно практикується?

Він лише трішки стиснув і відпустив.

— На кухню, — кинув він. —  Готуй їсти на завтра і мовчи. Навіть чути тебе не хочу. Немає слів, аби висловити те, як ти вчиняєш з нашим шлюбом.

Марина відчувала ступор і не могла рушити. А коли Влад зробив півкроку вперед — цього вистачило аби втекти на кухню.