Сподобався?

Єгор тим часом нахилився ближче до столу й, не відводячи очей від екрану, сказав так, що чула тільки Марина:
 — Не вмієте зупиняти свого чоловіка — навчіться хоча б говорити голосно. Вам піде на користь.

Марина не відповіла. Вона просто стиснула край паперу так, що він ледь не зім’явся. Ольга продовжувала показувати слайди, а Марина обережно перекладала. Кожне слово вона випускала з рота так, наче воно могло повернутися й вдарити.

— Timeline: two weeks for the prototype, six weeks for pilot…. Терміни… — Марина ковтнула. — Два тижні на прототип, шість — на пілот…

— “Пілот” — це хто? Льотчик? — перебив Єгор, навіть не піднімаючи голосу. Він дивився на Марину так, ніби вона щойно збрехала.

У директорки смикнулась щока, але вона промовчала.

Марина відчула, як вуха горять.

— Пілотний запуск, — тихо виправилась вона. — Тестовий.

— О, — Єгор ледь кивнув. — Тестовий. Це ж не боляче, правда? Просто сказати нормально.

Їй захотілося провалитися під стілець. Вона вловила погляд біологині — той самий “бідна ти”, який ще гірший за насмішку. Марина швидко перевела очі в папери, ніби там можна було сховатися. Вона знала, що далі і біологиня і фізик будуть вносити корективи в проект, але… вона відмучиться перша.

Ольга, не змінюючи виразу обличчя, перегорнула слайд.

— Risks: resistance from staff, lack of engagement…  Ризики: опір персоналу, низька залученість… — Марина почала рівніше.

— “Опір” — у вас тут війна? — знову вставив Єгор. — Ви вчителька мови чи драматург?

Марина стиснула губи. Її пальці мимоволі потягнулися до кінчика вуха, але вона змусила себе прибрати руку, поклала долоні на коліна, як учениця на контрольній.

— Небажання приймати зміни, — сказала вона, цього разу чітко.

— Ну от, — Єгор нарешті відкинувся на спинку стільця. — Можете, коли перестаєте лякатися власного голосу.

Тамара Павлівна нервово засміялася, ніби це був дружній жарт.

— Єгор Сергійович, ви так… вимогливо, — видушила вона.

Єгор навіть не глянув на неї.

— Вимогливо — це коли чекаєш результату, — сказав він. — А не коли гладять по голові за сам факт присутності.

Марина відчула, як ці слова, хоч і не адресовані їй напряму, б’ють саме в неї.

Ольга закінчила останній слайд і зупинилась.

— Це все по презентації.

Тамара Павлівна одразу підскочила — ніби чекала цього моменту, щоб кинутися “рятувати”.

— Ми дуже вдячні! Це неймовірно цікаво. Ми, звичайно, зацікавлені, але… нам треба обговорити бюджет і…

— Бюджет обговорюємо, коли є розуміння процесу, — обірвав Єгор. Він поглянув на Марину. — А з процесом у нас поки що… так собі.

Марина не зрозуміла, про що він — про проєкт чи про неї.

— Ви завтра можете виділити людину, яка буде відповідальна? — спитав Єгор, тепер уже до директорки.

— Так-так, звичайно! — Тамара Павлівна закивала так часто, ніби боялася, що він передумає. — Я… я, напевно…

— Ні, — сказав Єгор. — Ви — ні.

Директорка застигла з відкритим ротом.

— Перепрошую?..

— Ви зайняті “репутацією”, — він вимовив це слово так, наче воно було чимось брудним. — Мені потрібна людина, яка робить роботу. Хто у вас реально тягне?

Тамара Павлівна почервоніла, але швидко перевела погляд на вчителів у кутку — шукаючи, на кого звалити.

— Можливо… Оксана Сергіївна…

— Оксана? — Єгор примружився. — Вона хоч раз доводила справу до кінця?

— Вона… досить зібрана, — швидко сказала директорка.

Єгор коротко хмикнув.

— Мені не зібраність треба. Хтось ефективний.

І тоді він, ніби між іншим, знову подивився на Марину.

— Ви, Марина, — сказав він. — Підійдете.

Марина підняла голову так різко, що в неї навіть в очах потемніло.

— Я?.. Я ж… я викладаю. В мене уроки…

— Ви викладаєте англійську, — спокійно відповів Єгор. — Тобто ви вмієте читати й розуміти інструкції. Плюс у вас є одна прекрасна риса.

Вона завмерла, майже повірила, що зараз буде щось нормальне.

— Ви мовчите, — сказав він. — Не лізете зі “своєю думкою” кожні п’ять хвилин. Це економить час.

У кабінеті зависла тиша. Біологиня опустила очі в підлогу. Фізик кашлянув, ніби намагався прикрити незручність звуком.

Марина відчула, як обличчя палає — аж шкіра натягнулась. Це було приниження, загорнуте в “похвалу”. І найгірше — що вона не знала, як від цього відбитися.

— Єгор Сергійович… — тихо прошепотіла Тамара Павлівна, — Марина… вона така… вона ж молода, сором’язлива…

— Сором’язлива — не професія, — відрізав Єгор. — Марина, завтра о десятій ви будете у нас в офісі. Ольга дасть адресу.

Марина відкрила рот.

— Я… я не можу завтра…

— Можете, — сказав Єгор так, ніби поставив крапку. — Якщо ви хочете, щоб вас сприймали як людину, а не як… — він глянув на неї холодно, — декорацію інтерєру.

Марина стиснула пальці на колінах. Її нігті вп’ялись у тканину.

— Я… подумаю, — ледве видавила вона, і вже сама почула, як жалюгідно це звучить.

Єгор нахилив голову.

— “Подумаю” — це майже “ні”. Відмову не прийму.

Ольга закрила ноутбук, ніби підтримуючи його фінальність. Єгор встав.

— Все, — сказав він. — Ми почули одне одного.

Він натягнув рукавички, не поспішаючи. Потім подивився на директорку:

— Чекаю від вас завтра список відповідальних і доступ до ваших навчальних матеріалів. Якщо почнете тягнути — ми знайдемо іншу школу. Харків великий.

Тамара Павлівна одразу закивала, як пружинка:

— Звичайно, звичайно! Ми все зробимо!

Єгор повернувся до Марини ще раз — ніби спеціально, щоб вона не розслабилася.

— І ще, Марина, — сказав він. — Передайте вашому чоловікові: якщо він ще раз завадить нашій роботі — викличу поліцію.

Марина ковтнула. Вона не знала, що відповісти. “Добре” — не можна. “Не треба” — не можна. Вона просто кивнула, і від цього її щоки запалали ще сильніше.