Не мав права

Влад знову прошепотів до вуха при цьому тиснувши лікоть.

— Скажи. Що. Йдеш, — прошепотів.

Марина відчула, як по спині виступив піт. Вона спробувала проковтнути — не вийшло. Горло було, як затиснутий вузол.

Єгор не ворушився. Просто дивився. Ніби чекав не “правильного рішення”, а факту: чи вона взагалі здатна хоч щось самостійно обирати в цьому житті.

— Я… — Марина видавила, і голос у неї ледь не зірвався. Вона ненавиділа, як це звучить. Ненавиділа себе за це. — Я маю… закінчити переклад.

Владова усмішка не зникла. Вона стала тоншою.

— Маєш, — повторив він. — Ти багато чого “маєш”. А я тобі кажу — ти маєш зараз же йти додому.

Він потягнув її на себе ледь помітно, рівно настільки, щоб вона зробила крок.

— Пане Владислав, — голос Єгора прозвучав спокійно, майже ліниво. — Припиніть.

Влад зупинився, не відпускаючи її.

— Це ви мені? — він повернув голову, і в його тоні з’явилась ця “вихована” образа. — Ви мені наказуєте?

— Я прошу вас вийти зі школи, — так само рівно сказав Єгор. — Це робоча зустріч. Ви її зірвали.

Тамара Павлівна ковтнула й зробила невдалу спробу втрутитись:

— Можливо, ми… ми якось…

— Не треба, — відрізав Єгор, навіть не глянувши на неї.

Марина стояла, відчуваючи, як Влад тримає її руку, як тримають ручку дверей: щоб вона не грюкнула не туди.

— Я зайшов за дружиною, — сказав Влад. — Це не злочин.

— Злочин — ні, — погодився Єгор. — А от ваша манера…

Влад коротко засміявся.

— Манера… Ви цікавий. А вона що, ваша? — він кивнув у бік Марини, ніби показував на предмет. — Думаєте, маєте право на чужих жінок?

Марина здригнулась від цієї фрази. Вона відчула, як її лице горить.

Єгор зробив крок ближче і раптом виявилось, що Владові вже не так зручно стояти, розставивши плечі.

— Вона не “моя”, — сказав Єгор. — І не ваша. Вона — людина. І зараз вона працює. Тому: ви виходите. Або я викликаю охорону.

Влад повільно оглянув хол, ніби вперше помітив, що тут є камера в кутку під стелею, кнопка тривоги на ресепшені, вікно охоронця.

— Охорону? — перепитав він. — У школі?

— Так, — коротко відповів Єгор. — Це школа. І уявіть – у школах є охорона.

Марина відчула, як Владові пальці на її лікті здригнулися. Ледь-ледь. Він тихо видихнув носом — такий звук у нього завжди означав, що він “запам’ятав”.

— Марин, — він знову нахилився до неї, уже м’якше, аж занадто м’якше. — Ходімо. Не будемо робити цирк.

І от через це слово «цирк» вона відчула по всьому тілу провину.

Вона сіпнулася, намагаючись обережно вивільнити руку. Її пальці ковзнули по його долоні… і Влад стиснув сильніше, аж по шкірі пробігло дрібне поколювання.

Марина була певна, що Єгор все це помітив.

— Відпустіть, — сказав Єгор тихо.

Влад підняв брови.

— Що?

— Відпустіть Марину. Миколаївну — Єгор вимовляв слова окремо, як команди.

Це було так явно, що Тамара Павлівна перестала дихати.

Влад ще секунду тримав Марину — показово. Потім відпустив. Але перед тим провів пальцем по її рукаву, ніби стирав з неї чиюсь уявну пилюку.

— Добре, — сказав він. — Нехай працює. Я ж не проти. Я просто… зачекаю.

— Зачекайте — на вулиці, — відповів Єгор.

Влад усміхнувся ще раз — і ця усмішка була вже не для Єгора. Для Марини.

— Чекаю, люба, — промовив він дуже тихо.

Він розвернувся й пішов до дверей. З такою впевненістю, ніби він не відступив, а сам дозволив.

Двері школи знову ковзнули, впустили холод і одразу закрилися.

Марина стояла, дивлячись на білу плитку підлоги. Її пальці мимоволі потерли лікоть через тканину сорочки. Була певна, що синяки точно залишаться.

— У кабінет, — сказав Єгор.

Марина підняла на нього очі. Хотіла сказати: “Навіщо ви це зробили?” Хотіла сказати: “Тепер буде гірше.” Хотіла сказати багато чого.

Вийшло одне:

— Ви не мали права…

— Я мав, — перебив Єгор. І погляд у нього був холодний, аж до злості.

Марина стиснула губи. Їй захотілося провалитися під цю плитку — або вдарити його. Хоч одним словом.

Але, вона просто зробила крок до кабінету.