Біль у лікті

Марина встигла зробити лише півкроку назад, інстинктивно, як від гарячого. Скло в дверях здригнулося від легкого поштовху — і у хол ввалився холодний повітряний шматок вулиці.

Чоловік повільно зайшов. Він завжди входив так, ніби має тут теж якісь права. Темна куртка, акуратне взуття, волосся зачесане, обличчя “нормального чоловіка”. На губах — майже усмішка. Але Марина знала, що ця усмішка не така вже привітна, як може здатися тим, хто мало знає її чоловіка.

— О, — сказав він тихо, побачивши Марину. — А ти тут.

Марина відчула якийсь нервовий клубок у горлі. Вона спробувала зробити голос рівним.

— Я… на зустрічі. Я ж казала.

Влад підійшов ближче і поклав долоню їй на лікоть. Пальці теплі, важкі. Він стиснув так, що хотілося застогнати, але Марина не дозволила собі цього.

— Я вирішив зайти. Бо ти довго, — сказав він і перевів погляд углиб коридору.

Тільки тепер він помітив Єгора.

Єгор стояв у дверному прорізі кабінету директорки — не рухався, не квапився. Спокійна постава, руки в кишенях, погляд прямий. Він дивився на Влада так, ніби той зайшов у приватний офіс без пропуску.

Марина буквально відчула, як Влад “зчитує” цього чоловіка: зріст, одяг, впевненість, холод в очах. Її лікоть під Владовою долонею мимоволі напружився.

— Це він? — повторив Єгор, уже не питаючи, а підтверджуючи.

Марина не встигла відповісти.

— Добрий вечір, — сказав Влад першим і зробив крок уперед, відпускаючи Марину лише на секунду, щоб виглядало “ввічливо”. — Я чоловік Марини. Влад.

Він протягнув руку. Манера правильна, усмішка правильна — усе, як у людей, які вміють бути чарівними, коли це потрібно.

Єгор глянув на простягнуту руку — і не поспішив її тиснути. Пауза вийшла довша, ніж прийнято. Досить довга, щоб Влад відчув: тут ним не захоплюються.

— Єгор Воронов — коротко сказав Єгор і все ж потис руку. Марина бачила боковим зором, що її чоловік стис щелепу. Вона прекрасно знала, що Влад зараз на межі обурення. Проте… на людях він цього не стане показувати.

— Владислав. Дуже приємно, — сказав Влад, і це “приємно” звучало як попередження. — Марина у вас… працює?

— Перекладає, — відповів Єгор. — І робить це прямо зараз.

Влад усміхнувся ширше.

— Я бачу. Просто вона трохи… — він нахилився до Марини, ніби сказати щось ніжне, але слова полетіли так, щоб їх чув Єгор, — загублюється в часі. Я переживаю.

Він знову підійшов до дружини і вона відчула, як його великий палець сильно натиснув на її лікоть — сигнал: «закрий рот». Вона опустила очі, але Єгор це помітив.

— Переживаєте? — перепитав Єгор рівно. — Ви прийшли в школу ввечері, зайшли всередину й зупинили робочу зустріч. Це ваш спосіб переживати?

Влад на мить завмер. Його усмішка не зникла, але стала твердішою.

— Це мій спосіб бути поруч із коханою, — м’яко сказав він. — Сім’я, знаєте, найголовніша цінність у житті кожного чоловіка. Ем… нормального чоловіка. 

— Знаю, — відповів Єгор, — Так само знаю правила етикету. На зустрічі партнери. Ви не партнер.

Влад глянув на Марину, потім знову на Єгора.

— Партнери, — повторив він, ніби смакував. — А ви, виходить, керуєте цією зустріччю?

— Угу, —  Єгор трішки нахилив голову вбік.

— Тоді давайте так, — Влад стиснув лікоть Марини ще сильніше, правда не помітно для Єгора. — Марина зараз вийде зі мною на хвилину, і ми поїдемо. Вона достатньо попрацювала.

— Ні, — спокійно сказав Єгор.

Це “ні” прозвучало так просто, що в холі стало тихо, ніби навіть батареї перестали шипіти.

Влад кліпнув.

— Перепрошую?

— Вона не вийде, — повторив Єгор, не змінюючи тону. — Бо зустріч не закінчена. І тому що вона — не ваша річ, щоб ви її просто так забрали.

Марина відчула, як Владові пальці вп’ялись у її руку сильніше. Якби вона могла, давно би це закінчила, але… вже давно вона не відчуває тієї сили, яку мала колись… ще до одруження.

— Обережніше зі словами, — сказав Влад усе ще “ввічливо”. — Ви мене не знаєте.

— Це взаємно, — відповів Єгор. — Але я бачу достатньо.

Влад різко, дуже швидко, перевів усмішку на Марину — тепліше, домашніше.

— Марин, — сказав він тихо, ніби просив. — Ходімо. Ти ж сама хочеш додому, правда? Для чого тратити свої нерви за те, що навіть добре не оплачується.

Марина підняла очі. Єгор дивився на неї так само прямо, як і на Влада. Він питав поглядом: ти взагалі маєш голос?

Тамара Павлівна визирнула з кабінету, почувши тишу, й застигла з напівусмішкою, яка одразу стала панічною.

— Що тут…? — почала вона.

Влад не відводив очей від Марини.

— Скажи, що йдеш, — прошепотім Марині на вухо. — Зараз.

Єгор зробив крок із дверного прорізу у хол — повільно, без різкості, але так, що простір раптом став його.

— Марина, — промовив він, майже буденно. — Ви перекладач. Повертаємось у кабінет. Зараз же.

Владова рука на її лікті стиснулася ще на краплю.

Марина стояла між ними — і повітря в холі стало таким нестерпним, що ще трохи і вона зараз вирве. Просто на очах усіх них.