Його дзвінки

На секунду їй здалося, що кабінет став меншим. Марина втягнула повітря обережно — так, ніби можна ненароком задихнутися від власного голосу.

— Я… — почала вона, але Єгор уже відвернувся до екрана, ніби її відповідь не входила в план.

— Далі, — кинув він Ользі.

Ольга клацнула мишкою. Наступний слайд вискочив сухий, з графіками й англійськими формулюваннями.

— We propose a phased rollout… — почала вона.

Марина перекладала, і на першій хвилині їй справді стало легше: все ж таки англійські слова – її стихія. Вона ловила фрази й складала їх у речення так, як вміла. Тамара Павлівна час від часу кивала, показово занотовувала, ніби це вона щойно придумала “поетапне впровадження”.

Єгор сидів трохи боком, однією рукою спершись на підлокітник. Його увага ковзала: то на екран, то на Марину — і кожного разу, коли він дивився на неї, вона відчувала це майже фізично, як тепло біля шкіри.

Телефон у кишені знову завібрував. Марина не ворухнулась, але переклад на мить спіткнувся — слово зависло в горлі.

— Продовжуйте, — сказав Єгор рівно. І це прозвучало так, ніби він сказав не “продовжуйте”, а “не смій”.

Марина перевела далі, швидко, трохи сухіше, ніж хотіла. Вона намагалася не думати, хто телефонує. Не думати, що буде, якщо вона не візьме. Не думати взагалі.

— …teacher dashboard, admin tools, parent portal…  панель для вчителів, інструменти для адміністрації, кабінет для батьків… 

— “Кабінет”, — раптом перебив Єгор. — Чому “кабінет”?

Марина кліпнула.

— Це… звична назва.

— Звична для кого? — він повернув голову. — Для людей, які люблять ускладнювати просте?

Тамара Павлівна нервово всміхнулась.

— Єгор Сергійович, це ж термінологія…

— Це слова, — відрізав він. — А слова або працюють, або заважають. Марина?

Вона відчула, як її знову виставляють на лінію вогню.

— Можна сказати “особистий простір” — тихо запропонувала вона.

Єгор ледь підняв брову.

— О. Ви думаєте. Приємно.

Він сказав це так, що це не було похвалою.

Марина відчула, як щоки палають, але голос тримався рівно.

Ольга ковзнула поглядом на Єгора і перегорнула слайд.

Телефон завібрував утретє. Цього разу довше.

Марина на секунду стиснула пальці під столом, аж нігті втиснулися в долоню.

— Вам потрібно відповісти? — спокійно запитав Єгор. Від цієї ввічливості стало ще страшніше.

Тамара Павлівна різко повернулася до Марини, наче тільки тепер згадала, що Марина — не її власність.

— Ні-ні, — швидко сказала директорка. — Вона зараз зайнята.

Марина мовчала. Бо “ні” зараз було небезпечно, а “так” — ще небезпечніше.

Єгор подивився на Марину довше, ніж потрібно. Потім нахилився вперед і, не підвищуючи голосу, сказав:

— Якщо це ваш чоловік — краще візьміть.

Тамара Павлівна застигла, як ображена статуетка.

— Перепрошую?..

— Я кажу, — Єгор навіть не подивився на неї, — що людина просто так декілька раз поспіль не телефонує.

Марина відчула, як у неї підкошуються коліна, хоча вона сиділа.

— Я… на хвилинку, — сказала вона і встала так обережно, ніби боялась розбудити когось небезпечного.

Єгор кивнув.

Марина вийшла в коридор, прикрила за собою двері й тільки тоді дістала телефон. На екрані миготіло: Влад.

Вона натиснула “прийняти” й одразу зробила голос м’якшим, ніж відчувала.

— Так?

— Ти де? — запитав Влад тихо.

Марина ковтнула.

— У директорки. На зустрічі.

— Скільки можна? Давай спускайся!

Марина глянула на годинник у коридорі. Стрілки повзли повільно, як навмисне.

— Ми… тільки почали. Ще трохи.

— “Ще трохи”, — повторив Влад. У цьому повторі було щось липке. — З ким ти там?

Марина притиснула телефон до вуха сильніше.

— З директоркою, з колегами… і представники компанії.

— Мужик? — коротко.

— Там… є керівник, — обережно сказала вона.

На секунду в слухавці стало тихо. Марина знала цю тишу — вона завжди означала, що Влад усміхається.

— Ти що, вирішила аби мені стало цікавіше? — спитав він майже лагідно.

— Ні.  Це робота.

— Вийди на хвилину, — сказав він. — Я хочу тебе бачити.

У Марини перехопило горло.

— Я… я не можу зараз.

— Марин, — він вимовив її ім’я так, ніби гладив по волоссю. — Вийди. Просто вийди. Я стою під входом. Десять секунд.

Вона застигла. Долоня спітніла, телефон ледь не вислизнув.

— Влад… — прошепотіла вона.

— Десять секунд, — повторив він. — Або я зайду сам. І тоді буде не десять секунд, а цілий спектакль. Ти ж не хочеш спектаклю, правда?

Марина стиснула губи, відвернулась до вікна коридору. Скло відбивало її обличчя — бліда, з переляканими очима. Знизу все те ж авто Влада.

— Я… — вона видихнула. — Я зараз.

— Молодець, — сказав Влад і скинув.

Марина стояла ще мить, слухаючи короткі гудки, як після ляпаса. Потім повільно пішла до виходу. Кроки лунали в порожньому коридорі занадто голосно.

І коли вона вже дійшла до холу, за спиною відчинилися двері кабінету директорки.

— Марина, — голос Єгора прозвучав тихо, але так, що вона зупинилась одразу.

Вона обернулась.

Єгор стояв у дверному прорізі, руки в кишенях пальта, погляд прямий. Він не питав “куди ви”. Він просто дивився.

— Це він? Той хто телефонував? — запитав Єгор спокійно.

І в цей момент вхідні двері школи клацнули — хтось тиснув ручку з того боку.