Козир

Ручка опустилась плавно. Двері розчинились, і в кабінет зайшов чоловік у темному пальті, наче з собою приніс шматок вулиці: холод, вологу й той специфічний запах дорогої тканини, що не вбирає чужих запахів.

За ним — ще двоє: жінка з ноутбуком під пахвою й хлопець у куртці, який відразу відступив убік, ніби його тут не існує.

Чоловік зупинився біля столу директорки й не став одразу вітатися — спочатку оглянув повільно кімнату. Було видно, що оцінює.

Тамара Павлівна миттєво витягнулась, ніби хтось потягнув її за нитку.

— Єгор Сергійович! Добрий вечір, — голос у неї став солодший, аж липкий. — Ми дуже раді… дуже раді, що ви…

— Добрий, — перебив він коротко. І цього “добрий” вистачило, щоб решта речень директорки посипалась, як папір.

Він зняв рукавички, не знімаючи пальта. На руці — годинник, який виглядав досить дорогим.

— У нас тридцять хвилин, — сказав він, ніби оголосив правила гри. — Я не люблю дарма тратити свій час.

Жінка з ноутбуком одразу поклала його на стіл, клацнула, відкрила презентацію. У неї були гострі риси обличчя і байдужий вираз — як у людини, яка звикла до цього темпу.

— Так, звичайно, — захекано сказала Тамара Павлівна. — Ми підготували…

— Хто перекладає? — раптом запитав чоловік, і його погляд ковзнув по присутніх.

Марина відчула, як холодна хвиля проходить крізь неї. Вона сиділа так тихо, що можна було забути про її існування, але цей погляд — він ніби знаходив саме тих, хто ховається.

— Ось, Марина Миколаївна… наша викладачка англійської, — директорка махнула рукою в її бік, як представляють не людину, а “опцію”.

Чоловік повернув голову до Марини. Погляд був прямий, неприкритий — без флірту, без тепла. У ньому не було “подобається/не подобається”. Було “підходить/не підходить”.

— Марина, — повторив він. — Прізвище?

Вона на секунду втратила дихання.

— Козир, — тихо сказала вона.

— Гм, — він кивнув. — Символічно.

Марина не зрозуміла, чи це жарт. Ніхто не засміявся. Навіть Тамара Павлівна — вона лише нервово посміхнулась, як людина, яка сміється не тому, що смішно, а тому, що “треба”.

— Ви перекладатимете синхронно чи послідовно? — запитав він.

Марина зловила себе на тому, що хоче сказати “як вам зручно”, але це звучало б жалюгідно.

— Як буде потрібно, — відповіла вона.

Він ледь примружився, ніби спіймав її на ухилянні.

— Тобто ви не визначились.

Марина відчула, як біологиня в кутку перестала клацати ручкою.

— Послідовно, — швидко сказала Марина. — Краще… послідовно.

— Нарешті, — сухо кинув він і повернувся до жінки з ноутбуком. — Ольго, запускай.

Ольга натиснула кнопку, на екрані з’явився перший слайд з англійським заголовком. Тамара Павлівна відразу нахилилась уперед, ніби хотіла своїм тілом показати залученість.

— Отже, ми розглядаємо можливість…

— One of the key pain points we’ve observed is teacher burnout and administrative overhead, — рівно прочитала Ольга.

Марина ковтнула і почала перекладати. Слова виходили гладко, професійно — це було її поле, тут вона могла стояти рівно.

— Однією з ключових проблем, які ми спостерігаємо, є професійне вигорання вчителів та надмірне адміністративне навантаження…

Вона ще не встигла закінчити, як чоловік — Єгор — підняв руку, зупиняючи Ольгу.

— Стоп, — сказав він. — Марина.

Вона здригнулась від того, як він вимовив її ім’я.

— Так?

— Скажіть це ще раз, — попросив він. — Але без канцеляриту. Як ви сказали б це людині, яка не вміє робити вигляд, що розуміє.

В кабінеті стало тихо так, що було чути, як комп’ютерний вентилятор тихо дзижчить.

Марина відчула, як у неї стискаються губи — рефлекс, як захист. Вона розтиснула їх силою.

— Ми бачимо, що вчителі… втомлюються, — сказала вона обережно. — І що паперової роботи надто багато.

— О, — Єгор ледь усміхнувся. Це була не усмішка, а натяк на неї. — Можете, коли хочете.

Марина спробувала зберегти спокій, але щоки запекло. Вона знала цей тон. Це був тон людини, яка робить комплімент так, щоб ти почувався винним, що його заслужив.

Ольга перевела погляд з екрана на Єгора, чекаючи команди. Він не відводив очей від Марини.

— Ви завжди так тихо говорите? — запитав він несподівано.

Марина кліпнула.

— Перепрошую?..

— Я питаю: ви завжди говорите так, ніби боїтесь, що вас почують? — він нахилив голову на міліметр.

Директорка нервово засміялась.

— Ой, та Марина в нас скромна… дуже вихована…

— Я не вас питав, — відрізав Єгор, навіть не повертаючись до неї.

Тамара Павлівна замовкла, ніби їй щойно вимкнули звук.

Марина відчула в кишені ще одну коротку вібрацію — і це зробило все ще гірше. Вона не дістала телефон, але її пальці мимоволі стиснули тканину спідниці.

Єгор помітив цей рух. Погляд ковзнув униз — і повернувся їй в очі.

Він злегка нахилився вперед, ближче, і сказав тихіше — так, що це чули всі:

— Якщо ви тут, Марина, то будьте тут. Інакше ви будете вже не перекладачем, а декорацією.

___________

Любі читачі! 
Сьогодні книга сягнула понад тисячу переглядів. Дякую вам і тепло-тепло обіймаю. 
Також не забудьте підписатися, бо попередеру ще багато цікавого, багато історій, який не залишать байдужими. 
Також я би хотіла встановити графіки виходу глав на цю книгу. Напишіть в які години для вас найкраще виставляти продочки. 

Цілую й обіймаю. 
Ваша Мартін Штарк! ❤️