Постараюся

— Зрозуміла? — Влад вимовив це тихо, майже м’яко, але слово вдарило в скроні.

Марина не одразу знайшла голос.

— Так, — сказала вона, дивлячись не на нього, а на лобове скло, де ліхтарі розмазались жовтими плямами.

— Повтори, — попросив він так, ніби вчив дитину правильній вимові.

Марина ковтнула.

— Я зайду, зроблю переклад і вийду.

Влад задоволено кивнув, і це було найгірше: ніби вона щойно підписала папірець, не прочитавши дрібний шрифт.

— От і добре, — сказав він. — І телефон не ховай. Якщо я подзвоню — береш одразу.

Вона відстебнула пасок. Клацання пролунав надто голосно.

— Можна… я піду? — вийшло не питання, а прохання.

Влад повернув до неї голову. Погляд ковзнув по її щоках, по губах, по шарфу, ніби він перевіряв, чи все на місці.

— Йди, — дозволив він.

Марина вийшла з машини. Холод одразу вчепився за щиколотки, за зап’ястя, за шию. Дощ уже не йшов, але асфальт блищав, і з-під коліс рідкісних машин піднімалася тонка водяна пилюка. Вона зробила кілька кроків до входу й відчула, як спина пам’ятає його погляд — навіть коли вона не оберталась.

Скляні двері школи ковзнули вбік із тихим шурхотом. Усередині було світло, але це світло не гріло: біле, рівне, канцелярське. Пахло мийним засобом, мокрими ганчірками й чимось солодким — хтось, мабуть, пив чай у вчительській.

Марина повільно зняла рукавички, витерла вологі долоні об пальто і пішла коридором. Кроки віддавалися глухо, ніби школа була порожньою коробкою. На стінах висіли дитячі малюнки — сонця з кривими промінчиками, коти в коронах, англійські слова з помилками. Вдень вони здавалися милими. Увечері — трохи моторошними, бо ніхто не сміявся поруч.

Біля дверей кабінету директорки вона зупинилась і вдихнула, як перед пірнанням. Постукала тихо.

— Заходь! — голос Тамари Павлівни був різкий, наче вона від цього голосу трималась.

Марина зайшла.

Кабінет був теплий, тісний, завалений папками. На підвіконні — вазон, який давно здавався втомленим від життя. На столі — два ноутбуки, роздруківки, пляшка води, купа ручок, які не писали. Тамара Павлівна ходила від столу до шафи й назад, переставляла речі місцями, ніби від цього мала з’явитися впевненість.

— Слава Богу, ти прийшла, — вона кинула на Марину погляд, швидко, оцінююче. — Сідай. Тут буде презентація, ось документи… вони англійською, і я не хочу виглядати дурепою.

— Добре, — Марина присіла на край стільця й взяла папери. Пальці ще були холодні, і аркуші трохи шурхотіли від її тремтіння.

У кутку сиділи двоє вчителів, яких Марина знала лише в обличчя: чоловік із фізики, що завжди пах м’ятою, і молода біологиня в окулярах, яка нервово клацала ручкою. Вони перезирнулися й одразу опустили очі — ніби домовилися не втягувати Марину в розмови.

— Вони приїдуть із хвилини на хвилину, — сказала Тамара Павлівна й на секунду знизила голос. — Це… серйозні люди. І щоб ти… — вона нахилилась ближче, — без своїх цих… сором’язливих пауз. Добре?

Марина кивнула, не піднімаючи погляду.

— Я постараюсь.

— Не “постараюсь”, а зробиш, — відрізала директорка, але тут же змінила тон на солодший, наче згадала, що перед нею не підлегла, а інструмент. — Ти ж у нас розумничка.

Марина відчула, як у кишені завібрував телефон. Серце смикнулося — різко, боляче. Вона навіть не дістала його, просто поклала долоню на кишеню, ніби могла притиснути вібрацію.

Тамара Павлівна помітила цей рух.

— Це хто? — швидко спитала вона.

— Чоловік, — сказала Марина й відчула, як слово застрягає в горлі.

— Скажи, що ти на роботі, — директорка махнула рукою, вже відвертаючись. — Нехай не заважає.

Марина мовчки кивнула. І тільки тепер — підняла очі на скло в дверях, що виходило в коридор.

Там, у відбитті темного вікна навпроти, вона побачила зовні пляму фар: Владова машина стояла під входом. І силует за кермом — нерухомий, як охоронець біля чужих дверей.

У коридорі раптом пролунали кроки. І хтось спокійно, без стуку, натиснув ручку директорських дверей.