Тріснута ніжка стільця

У під’їзді пахло вогкістю, старим бетоном і чужими супами — хтось варив щось жирне, і запах піднімався сходами, чіплявся за стіни. Лампочка над їхнім поверхом миготіла так, ніби теж боялась остаточно освітити. Марина витягла ключі, кілька разів не з того боку встромила в замок — руки знову стали чужими.

— Ти, як психичка, — сказав Влад позаду. Спокійно. Майже ліниво. — Як завжди, коли щось приховуєш.

Марина не відповіла. Вона лише нарешті провернула ключ, проштовхнула двері плечем і зайшла першою, щоб встигнути ввімкнути світло. Звичка: щоб темрява не ковтнула її раніше, ніж вона встигне зняти взуття.

Квартира була тепла — надто тепла. Батареї жарили так, що повітря пересушувало горло, і Марина одразу захотіла пити. На кухні горіла лампа під шафками, роблячи світло жовтим і втомленим. На столі вже стояла тарілка з гречкою, котлети, нарізаний огірок — Влад любив порядок навіть у дрібницях. І любив, щоб здавалося, ніби він “дбає”.

Марина зняла пальто, повісила акуратно, як у гостях. Роззувалась, поставила черевики паралельно — так, щоб не викликати зайвого погляду.

— Мий руки, — кинув Влад і пішов у кімнату.

Вона довго мила руки під гарячою водою.

Коли вона сіла за стіл, то Влад уже був там. На ньому — домашня футболка, годинник на зап’ясті, телефон поряд з тарілкою, екран догори. Він ніколи не клав його екраном донизу. Наче боявся пропустити щось важливе.

Вони їли кілька хвилин мовчки. Марина ковтала обережно, майже не жуючи — так легше не відчувати смаку. Котлети були пересолені і якби вони сказала це вголос, Влад би теж звернув на це увагу. Краще для неї було мовчання.

— Завтра я заїду в “Епіцентр”, — сказав Влад, не дивлячись на неї. — Треба купити ті плінтуси. Ти ж пам’ятаєш, я казав.

— Так, — кивнула Марина.

— Бо мені здається, що ти нічого не пам’ятаєш, — продовжив він. — Ти живеш, як… — він зробив паузу, підбираючи образ, — як кульбабка. Вітер подув — і ти вже не знаєш, де ти.

Марина опустила очі в тарілку. Гречка була суха, крупинка до крупинки. Вона взяла виделку, обережно підчепила шматочок огірка, хоча не хотіла.

— І взагалі, — Влад відкинувся на спинку стільця, — оця твоя робота… Я от чесно не розумію. Скільки ти там отримуєш? Копійки. І нерви пусуєш з тими спиногризами. Користі нуль.

Марина відчула, як у грудях щось стискається: «знову ці розмови з натяком, що потрібно кинути роботу».

— Мені подобається… — почала вона, і голос одразу зламався на півтоні.

Влад підняв брову.

— Подобається? — повторив він, ніби це смішно. — Тобі подобається вдавати вчительку? Гратися в “Марину Миколаївну”? Ти ж сама розумієш, що це… — він махнув рукою в повітрі, — ну, дитячий садок. Де нормальні вчительки і де ти, тьху.

Марина стиснула виделку. Метал вдавився в палець, і це було добре: бодай щось відчутне.

— Це не дитячий садок, — сказала вона тихо. — Я вчилася на це. І здається я добре виконую свою роботу.

— Тобі здається, — спокійно відповів Влад. — В тебе взагалі багато що “здається”. Здається, що ти комусь потрібна. Здається, що ти можеш щось вирішувати. Здається, що хтось тебе там… поважає на твоїй роботі.

Марина завмерла. Вона не підняла на нього очей — боялася зустрітись поглядом, бо тоді сльози зрадять швидше, ніж вона зможе їх сховати.

Влад нахилився до неї трохи ближче.

— Я от вкладаюся в нас, — сказав він, уже майже лагідно. — Я працюю, я тягну. А ти… — він оглянув її, повільно, від волосся до рук, — з тебе ніякого зиску.

Від цих слів Марині здалося, що вона не людина, а якась не потрібна річ у їх сім’ї.

Вона відкрила рот, щоб сказати бодай щось — “це неправда”, “я стараюсь”, “мені боляче” — але з усіх цих слів найреальнішим було одне: не можна.

Вона ковтнула.

— Я намагаюсь, — видихнула, майже нечутно.

Влад усміхнувся. Без тепла.

— Ага, якби ще це видно було, — сказав він, узяв телефон і, не відводячи від неї погляду, прокрутив екран, ніби показував: бачиш? у мене є справжні речі. А ти — ніщо.

Марина опустила погляд на стіл. Її погляд сковзав по скатертині, потім переключився на ніжку стільця, що була трохи тріснута збоку, тонка лінія, як шрам. Вона дивилась на ту тріщину так уважно, ніби могла її залатати поглядом. Ніби якщо зосередитись на дереві — не зламається вона сама.

— До речі, — сказав Влад раптом, тоном, яким питають про погоду, — завтра я заїду за тобою раніше. Не затримуйся.

Марина кивнула, все ще дивлячись на тріщину.

— Добре.

— І телефон тримай зі звуком, — додав він. — Бо в мене терпіння не гумове. Ясно тобі?!

Він встав, відсунув стілець. Ніжки різко дряпнули плитку. 

Марина не ворухнулась. Вона сиділа, тримаючи виделку, і слухала, як його кроки йдуть у кімнату. Як клацає телевізор. Як він влаштовується на дивані, наче нічого не сталося.

А на кухні залишилась тільки вона, тарілка з недоїденою гречкою і тріснута ніжка стільця.

Лампочка над мийкою постійно мерехтіла, і в цьому мерехтінні було щось дуже схоже на її стан.