Авто

Марина швидко зібрала речі, так, ніби її хтось підганяв секундоміром. Забутий пенал залишився на підвіконні — вона навіть не глянула на нього. Замість цього перевірила сумку: ключі, гаманець, телефон. Рухи дрібні, точні, як у людини, яка живе в режимі “не помиляйся”.

В коридорі було слизько — діти натоптали мокрими підошвами. Марина йшла до виходу, тримаючись ближче до стіни, і намагалася не дивитись ні на кого. Їй здавалося, що кожен погляд вчепиться в неї, вловить щось зайве: напругу в плечах, блідість, занадто рівну спину.

На ресепшені охоронець кивнув.

— Гарного дня, Марино Миколаївно, — сказав він.

— І вам, — автоматично.

Двері відчинилися, і холодне повітря вдарило в обличчя. Харківська зима не була схожа на казку. Мокрота змішана з болотом і пекучий вітер.

Влад стояв біля машини так само, як і хвилину тому — спокійний, акуратний, навіть красивий у цьому своєму холоді. Темне волосся, чисто виголене обличчя, руки в кишенях. Він побачив Марину й не посміхнувся — лише ледь підняв підборіддя, як знак: сюди.

Вона підійшла, зупинилась на відстані півтора кроки. Її пальці ковзнули по ремінцю сумки — міцніше, ще міцніше.

— Чому не відповіла? — спитав Влад тихо.

Марина проковтнула.

— Урок був, — сказала вона. — Я… телефон на беззвучному.

— Я дзвонив тричі, — так само тихо сказав. — Тричі, Марино.

Влад відчинив пасажирські двері й жестом показав сідати. Марина слухняно ковзнула на сидіння. Салон пах новою шкірою і чимось металевим, різким. Влад сів за кермо, зачинив двері, завів двигун. Мотор загуркотів, як роздратований звір.

Вони виїхали зі стоянки. Школа залишилась позаду — як невеличкий острів, де вона могла дихати. І одразу стало тісніше.

Влад їхав рівно, без різких рухів. Він завжди так водив, коли був злий: акуратно. Наче демонстрував, що контролює все, навіть свою злість.

— Ти бачила, що я дзвонив? — спитав він через хвилину.

— Так, — брехати було дурно.

— І не відповіла.

— Я… не могла. Діти…

Влад повернув голову буквально на секунду. Його погляд торкнувся її, як лезо.

— Діти? — перепитав він. — Ти дурепо “дітьми” прикриваєшся?

Марина стиснула коліна, щоб вони не тремтіли.

— Ні. Просто… урок.

— Урок закінчився ще двадцять хвилин тому, — сказав Влад. — Я бачив розклад.

Вона відчула, як щось обривається всередині: він знову “бачив”. Він завжди все “бачив”. Навіть те, що вона не робила.

— Я прибирала клас, — тихо сказала вона.

— Чому? У вас там прибиральниці для чого?

Марина мовчала. Бо відповідь була проста: їй треба було кілька хвилин тиші. Але сказати це означало виставити себе слабкою. А показувати слабкість було ще гірше.

Влад усміхнувся — ледь-ледь, майже непомітно.

— Ти знову мовчиш, — сказав він. — В тебе це як хобі. Мовчати й робити вигляд, що все нормально.

Марина дивилась на дорогу. Мокрий асфальт блищав, машини ковзали повз, люди на зупинках тулилися один до одного, ховали носи в шарфи. Вона раптом подумала: от їм просто холодно. А їй — як?

— Влад, — сказала вона обережно. — Я не хотіла…

— Не хотіла що? — перебив він. Тон не піднявся. Просто став тоншим, як натягнута струна. — Не хотіла мене злити? Чи не хотіла, щоб я приїхав?

Вона вдихнула, але повітря ніби застрягло.

— Я не знала, що ти приїдеш, — чесно сказала Марина.

— А мала знати, — відрізав він. — Я твій чоловік. Я маю знати, де ти. А ти маєш відповідати, коли я дзвоню.

Він повернув на Сумську, і потік машин уповільнився. Влад постукав пальцями по керму. Марина ловила кожен звук, бо в цих дрібницях він завжди видавався справжнім.

— Хто був у класі після уроку? — раптом спитав він.

— Ніхто, — сказала Марина швидко.

— Ніхто? — перепитав з недовірою.

— Ірина заходила… колега, — додала вона, щоб не виглядало, ніби щось приховує.

Влад мовчав кілька секунд. Потім кивнув, наче поставив ще одну галочку.

— А директора бачила?

— Ні.

— А мужиків якихось? — запитав він так буденно, ніби питав про погоду.

Марина відчула, як її обличчя гарячіє.

— Яких мужиків?..

— Не грай в дурочку, — сказав Влад, не дивлячись на неї. — В школі теж мужики ходять. Охорона, батьки, “партнери”, хто завгодно. Ти ж у нас… — він зробив паузу, ніби смакував слово, — тендітна. Тобі ж усі “допомагають”.

Вона мовчки притиснула сумку до себе.

Влад різко, але акуратно перестроївся в інший ряд.

— Відповідай, — нагадав він.

— Ні, — сказала Марина. — Нікого не було.

Влад кивнув.

— Добре, — промовив він так, ніби це не “добре”, а “запам’ятай”.

Далі вони їхали мовчки. І в цьому мовчанні Марина чула все: його невимовлені докори, свої невимовлені виправдання, і ще — тихий страх, що ввечері ця розмова продовжиться вже не в машині, де є дорога й люди.

Коли вони зупинились біля дому, Влад заглушив мотор. Не виходив одразу. Посидів, дивлячись перед собою.

— Я тебе люблю, — сказав він раптом, так просто, що це прозвучало як вирок.

Марина ковтнула.

— Я знаю, — відповіла вона автоматично.

Влад повернувся до неї й подивився довго. Надто довго.

— Тоді поводься так, щоб я не мусив тобі це доводити, — тихо сказав він і нарешті відчинив двері.

Марина теж потягнулась до ручки, і пальці не слухались.

Вона вийшла з машини першою. Повітря здалося густим. Під’їзд — темний, знайомий, як клітка, в якій вона вміла ходити навшпиньки.

Влад йшов позаду, і вона відчувала його кроки, як тінь на потилиці.