Порожній клас

Останній дзвінок не дзенькнув — у приватній школі просто клацнули колонки, і в коридорі одразу піднявся гомін, наче хтось розрізав тишу ножем. Діти зашурхотіли куртками, застібками, блискавками; хтось сміявся так голосно, що Марина мимоволі здригнулась і зробила вигляд, ніби шукає крейду.

— Miss Marina, bye! — махнув рукою Денис, вже наполовину в дверях.

— Bye, — сказала вона м’якше, ніж відчувала, й посміхнулась рівно настільки, щоби не виглядати холодною.

Клас спорожнів швидко. На останній парті залишився зім’ятий папірець із намальованим котом і слово “homework???” з трьома знаками питання. На підвіконні — розкритий чужий пенал, який хтось забув у поспіху. Пахло мокрими рукавичками, дешевим дитячим дезодорантом і крейдяним пилом.

Марина зачекала, поки коридор відкотиться шумом далі, тоді повільно провела долонею по краю столу — ніби перевіряла, чи він справжній. Пальці трохи тремтіли. Вона взяла ганчірку, мокру й холодну, і стерла з дошки “If I were you…” — літера за літерою, щоб не залишити слідів. Вода залишила темні смуги, які одразу підсихали від батарей.

Телефон у кишені завібрував коротко — не дзвінок, просто сповіщення. Вона зупинилась так різко, ніби хтось окликнув її по імені. Витягла телефон, глянула: 12:47. Повідомлень немає. Повернула його назад, притискаючи тканину спідниці, щоб заспокоїти руки.

За вікном, на шкільному подвір’ї, вітер ганяв мокрий листок по плитці. Десь унизу хлопці сперечалися про футбол, і їхні голоси дзвеніли, як дрібні монети. Марина підняла штори пальцями, торкнулася скла лобом — воно було прохолодне.

Вона саме потягнулась до забутого пенала, коли за спиною тихо скрипнула ручка дверей.

Марина не підскочила — лише завмерла на півподиху, ніби її застали за чимось забороненим. Ганчірка в руці повисла, вода крапнула на підлогу й розплилась темною плямкою.

— Та-а-ак, — почувся знайомий голос — Вона знову тут. Одна, як привид.

Ірина зайшла, штовхнула двері ліктем і, не питаючи дозволу, поставила на вчительський стіл паперовий стаканчик з кавою. Її запах миттєво перебив крейду: гіркий, карамельний, теплий. Ірина була з тих, хто приносить із собою щось схоже на справжнє життя — звуки каблучків, дзенькіт прикрас, аромат жуйки і слова, які пахнуть кавою.

— Я взяла тобі. Без цукру, як ти любиш. Або як ти кажеш, що любиш, бо я взагалі не розумію, коли тобі справді щось подобається, — вона підморгнула й сіла на край парти. — Мариш, ти хоч іноді… ну, знаєш… живеш?

Марина обережно поклала ганчірку в відро, витерла руки об паперовий рушник так старанно, ніби стирала з себе щось зайве.

— Дякую, — сказала вона. Голос вийшов рівний. Занадто рівний.

— Дякую, — передражнила Ірина, — Це слово в тебе як універсальна валюта. Тобі принесли каву — “дякую”. Тебе образили — “дякую”. Тобі, не дай Боже, ногу відріжуть — ти, мабуть, скажеш “дякую” і запитаєш, чи комусь не заважає кров на підлозі.

Марина спробувала посміхнутись — слабко, кутиками губ. Вона взяла стаканчик двома руками, щоб не було видно, як сіпаються пальці. Гаряче обпекло долоні, але це було навіть приємно.

— Просто… — почала вона і замовкла.

Ірина підвела брову.

— “Просто” що?

Марина зробила ковток. Кава була трохи гіркіша, ніж вона любила. Ірина, звісно, не пам’ятала. Вона завжди пам’ятала важливе — плітки, дати, з ким хто, — а таке, як “Марина не любить надто гірке”, не проходило фільтр.

— Просто втомилась, — сказала Марина.

— Та всі втомились. Але ж ти втомлена завжди.

Марина різко підняла на неї очі. Ірина це побачила й одразу змінила тон, ніби ковтнула зайве.

— Ой, та не дивись так. Я не лізу, — вона посміхнулась занадто легко. — Я просто… ти ж знаєш, я язика за зубами не вмію тримати, але серце в мене, хоч і з пластмаси, але є.

Марина зробила ще ковток, щоб виграти секунду. Їй хотілося сказати: не кажи такого. Їй хотілося, щоб Ірина не бачила. Бо як тільки хтось бачить — це стає правдою. А поки мовчиш, можна робити вигляд, що це просто “втома”.

— Все нормально, — тихо сказала Марина. — Справді.

— Ага. “Нормально”, — Ірина зітхнула й ковзнула поглядом по Марині: по комірцю, по зап’ястях, по тому, як вона тримає стаканчик, наче він рятівне коло. — Слухай, ходімо ввечері кудись? Я бачила, в центрі відкрилась нова кав’ярня… ну, як кав’ярня — там десерти такі, що можна гріхи спокутувати. Хоча ти й так, здається, їх не робиш.

Марина уявила вечір і одразу відчула, як під ребрами щось стискається.

— Не зможу, — сказала вона швидко. Занадто швидко. — Мені треба додому.

Ірина не здивувалась. Лише кивнула так, ніби ставила галочку в голові: як завжди.

— Добре. Тоді завтра. Або післязавтра. Колись ти ж все одно повинна зрозуміти, що життя не тільки “додому”, — вона зіскочила з парти. — І взагалі, ти красива, Марин. От чесно. Якби ти хоч трохи…

— Іро, — перебила Марина м’яко, але твердо. — Не треба.

Ірина підняла руки, здаючись.

— Добре-добре. Я мовчу. Я взагалі сьогодні тихіша за воду. — Вона підійшла до дверей, уже взялася за ручку, потім обернулась. — Тільки… якщо що, ти ж знаєш. Я поруч. Окей?

Марина кивнула. Слова застрягли. Дякую — знову хотілося сказати “дякую”, але вона проковтнула його разом із гіркотою кави.

Ірина вийшла, і її кроки одразу розчинились у коридорі.

Тиша повернулась — густіша, ніж була. Марина поставила стаканчик на стіл. Вона підійшла до вікна, ніби просто щоб закрити штору… і завмерла.

На подвір’ї, під деревом, біля темної машини, стояв Влад. Просто стояв, засунувши руки в кишені куртки, і дивився вгору — прямо на її вікно. Наче знав, що вона підійде.

Марина відступила на півкроку, і в грудях щось глухо стукнуло, як дверцята шафки.

Телефон у кишені знову завібрував.

Вона не дістала його. Вона вже знала, що там буде.