Марина

Я розгубилась, коли він почав йти в мою сторону. Але й тікати вже не бачу сенсу, тому стою, мов приросла до підлоги, мовчки кліпаю очима. 

-Привіт, я Арсен, вчора був у ресторані на дні народженні, пам'ятаєш?

-Так, звісно. Я Марина.

-Не проти випити кави?

-Ем, в мене пакети, думала швидко справитись, і додому, ще допомогти мамі треба.

-Ми ненадовго, а продукти залишимо в моїй машині. Я теж не з пустими руками як бачиш.

Йдемо на вихід, Арсен забрав всі пакети, мої руки вільні не знаю куди їх подіти, тому засовую у кармани. Він лишає все в машині, і веде мене через дорогу в кав'ярню. Всередині тепло і пахне свіжою випічкою. Сідаємо не далеко від входу і замовляємо каву з круасанами.

-Подобається працювати в ресторані, не важко? Запитує, щоб зав'язати розмову.

-Так, колектив мене прийняв, і платять не погано. Спочатку було не так просто поєднувати з навчанням, але я втягнулася.

-Хм, то ти ще й навчаєшся? На кого?

-Все просто, філолог.

-Така юна, а вже зайнята і роботою і освітою.

-Чому юна? Мені дев'ятнадцять. Цілком нормальний вік, щоб бути самостійною. Обурююсю, дратує що через мій зріст всі сприймають мене за школярку. Хіба мало жінок поважного віку і не великого зросту? Ніби дискримінація не високих людей.

-Вибач, не хотів образити, навпаки схвалюю. Підіймає руки в примирливому жесті. 

Якось ніяково себе почуваю, сиджу з чоловіком, який сподобався, але він одружений. Можливо я себе накручую, і він запросив, бо вчора бачились в ресторані. Але як і кожна дівчина, хочу вірити що теж йому сподобалась...