Не дивися в очі

У дзеркалі бачу, здавалось би, звичайну дівчину. Часто чоловіки роблять мені компліменти, називають красунею. Що ж, мабуть, чорне волосся й миле обличчя завжди в моді. А за фігуру вдячна мамі. Мені в цьому просто пощастило.

Заходжу в кімнату, навколо якої всюди до стін кріпиться широка дошка, імітуючи стіл. А на ньому цілковитий безлад. Пробірки та колби з всіляким кольоровим вмістом. Жодна не підписана, бо знаю всі напам’ять. Акварелі долі. А ще скільки всіляких коробочок, в яких чого тільки немає. У звичайної людини б волосся дибки стало, дізнавшись би вона хоча б про он ту милу коробку з подрібненим та засушеним кажаном чи он ту з сухожиллями. Людськими, звісно.

Одягаю свій улюблений капелюх, бо сьогодні верховна відьма чекатиме усіх на зібранні в міській раді. Звісно, ми не ходимо в плащах і капелюхах, а лише в пов’язках на очах. Не в казочці ж живемо! Та капелюх — все-таки атрибутика будь-якої відьми, і його обов’язково треба одягати на кожне зібрання.

Фарбую вуста матовою червоною помадою, натягую самовпевнену посмішку — і в дзеркалі вже відображається зовсім інша людина. Небезпечна. Самолюбна. Горда. Всі відьми тепер такі. Нас змусили бути такими.

Проходячи поміж сухих трав, які висять кімнатою в ряд, помічаю, як на підлогу висипається чарівний пил, утворюючи задушливу хмарку. Це означає, що сьогодні станеться щось незвичайне. Ми, відьми, віримо в такі прикмети. Пил ніколи не бреше.

На вулиці цілковита темрява. Що може бути краще? Рука машинально тягнеться до закритої ажурної пов’язки. Закриваю нею очі. На додачу одягаю чорний капюшон. І найголовніше — вдихаю на повні груди, щоб почути запах путника, який випадково загубився. Якби не закрила очі, то це чуття мене б підвело, а так точно знаю, що поблизу нікого немає. Ні випадкової жертви. Ні мисливця.

Останніх доводиться остерігатися. Вони мають непогану зброю та ходять юрбою. Вже ціле століття вночі переслідуємо одні одних, а вдень кожна відьма удає звичайну сором’язливу дівчину чи працьовиту жінку. Як кому за віком личить. І ми навіть випадково можемо вступити у стосунки з мисливцем чи працювати з ним в одному офісі, головне — не видати себе, бо ввечері цей покидьок пристрелить тебе, не встигнеш і пов’язку зняти.

О, здається, чую здобич. Які ці люди дурні. Знають, що містом сновигають відьми, та все одно поводять себе так самовпевнено, наче мають при собі амулет недоторканості. Та зазвичай нам трапляються п’янчуги та смертники. Хто цього разу? Ще раз вдихаю аромат людської шкіри, крові, всього людського єства, яке відчуваю навіть за кілометр. Наближаюся, крадучись, трохи підлітаю в повітря.

О, сьогодні щось новеньке. Спиртним не пахне та й на мисливця цей юнак не схожий.

— Я знаю, що ти тут! Чув, як наближалася! — голосно крикнув молодик.

Мені зовсім не хочеться його чіпати. Маю ненависть лише до мисливців, хоча звідки мені знати, що цей юнак не стане одним з них і не прийде за моєю головою.

Він тримає в руках арбалет. За поясом в мішечку має звіробій. На звіробій мені байдуже. Якщо відьма приймає його щодня потроху, в неї виробляється імунітет. А які у цього арбалетні стріли? Він бере й крутить арбалетом врізнобіч, шукаючи свою ціль. Ох, чорт, березові стріли! Це вже небезпечно. Але про них знають лише мисливці!

— Покажися, відьмо! Я не боюся тебе! Хочу відомстити за брата-мисливця, якого ви вбили!

Дурень! Сидів би вдома, то й не виперся б у такий пізній час, ще й сам. А березові стріли мене розсердили. Ех, хлопче, я б, можливо, тебе не чіпала, бо кваплюсь, але ти сам того просиш, до того ж неподалік наближається ще одна відьма. То вже краще це зроблю я, аніж вона.

Вибиваю з його рук амулет. Стріли вилітають з тубуса на асфальт, і сам юнак гепається на сідниці. Різко наближаюся. Він здивований тому, як швидко пересуваюся. О так, я одна з кращих у цьому. Закінчила спортивну школу відьом.

Наївний юнак набирає в жменю звіробій з мішечка й кидає мені в обличчя. Дзвінко сміюся кожного разу, коли хтось так робить. А поки він дивується, роздумуючи, чому не спрацювало, я підіймаю з очей свою улюблену пов’язку. Він розгублений, тому забуває про смертельний погляд відьми.

Звісно, ми лише вночі активізуємо цю здатність і навчаємося її з дитинства, щоб вміти контролювати дар і раптом не прикінчити когось випадково вдень. Хоча в декого й таке буває, тоді від мисливців порятунку немає, і на поміч зі своїх ніхто не прийде.

Молодик не встигає нічого скрикнути, як мій погляд відбирає його життя.

— Христино, ну ти й знайшла для цього час, — чую неподалік осудливий голос високої та худорлявої Дани. — Ми вже запізнюємося.

Нічого не відповідаю. Приєднуюся до іншої відьми, здіймаючись у повітря, і летимо на зібрання темних. Щоправда, наостанок повертаю голову в бік своєї жертви. Шкода його. Так шкода. Роками борюся з цим почуттям і все без результату. Співчуваю кожному безвинному.

Ще здалека чую шум у міській раді.

— Не запізнилися, — констатую вголос.

То варто було нам з Даною зайняти свої місця, як у повітрі зависає постать головної відьми. Її довгий плащ тягнеться до підлоги, хоча відьма тримається високо в повітрі. Капелюх кожного разу має інший. Сьогодні фіолетовий з гострими краями. Ще й туфельки за кольором підходять. Обличчя молоде, хоча всі добре знають, що це завдяки зіллю, бо насправді відьмі Марфі сотні років. Чорне вбрання вигідно облягає її тіло, роблячи фігуру привабливішою, ніж вона є насправді.

 З появою Марфи в залі стає тихо. Жодна відьма не наважується створити найменший шурхіт, оскільки це може розсердити головну покровительку, а до того ж може бути причиною покарання.

— Всі на місці. Це так мене тішить! — голосно звучить голос Марфи.

Відьма плескає в долоні, всі підхоплюють, але лише поки вона не перестає це робити — а далі знову тиша.

Головна відьма ділиться останніми новинами. Виявляється, мисливці винайшли апарат, за допомогою якого можна влазити в думки відьми. Та для цього нехай для початку посадять в нього відьму. Ті мисливці завжди щось вигадують, але ми, відьми, хитрі, завжди маємо все їм спаскудити. От і зараз Марфа призначає декількох відьом, які мають знищити цей апарат, поки його ще не встигли завезти до антивідьмівської палати — палати, де так само збираються мисливці, щоб обговорити свої жалюгідні стратегії боротьби з нами. А ще там навчають на мисливців, і ці вбивці постійно відточують свої навички стрільби та боротьби. Та дійсно вправних мисливців можна перерахувати на пальцях однієї руки. Куди ж звичайній людині тягатися з відьмою? Магія проти арбалета? Ха-ха! Щоправда, стало важче, коли мисливці дізналися про березові стріли, які реально можуть вбити відьму. Та поки ці розумники приціляться, ми вже своїми смертельними поглядами випиваємо їхнє життя.