Розділ 16. Останнє креслення Казимира

— Марку?.. — дівчинка у клітці повільно піднялася з дивана, невіруючи підносячи руку до очей, щоб захиститися від променя ліхтаря. — Це справді ти? Чи це знову його фантом?

— Це я, Лесю! Це я! — Марк кинувся вперед, кидаючи ліхтар прямо на бетонну підлогу.

Він схопився за товсті залізні прути клітки. Метал був вкритий дрібними випаленими рунами, від яких при кожному дотику піднімався легкий прозорий дим. Марк зціпив зуби від болю, але не випустив прутів, дивлячись на сестру.

Софія підбігла слідом. Леся виглядала виснаженою, але повністю неушкодженою — здавалося, у цій підземній капсулі час для неї зупинився. На її синій куртці навіть не було пилу, хоча п'ять років для зовнішнього світу минули мов один день.

— Замок, Марку! Шукай замок! — вигукнула Софія, присвічуючи своїм ліхтариком на важкий навісний механізм, що скріплював двері клітки.

— Тут немає звичайного замка, — Леся вказала тремтячим пальцем на верхню частину клітки, де до залізного ланцюга кріпився бронзовий циферблат з трьома рухомими стрілками. — Казимир приєднав замок до системи осадження будинку. Якщо неправильно повернути стрілки, клітка впаде в дренажну шахту під нами.

Софія посвітила донизу. Під кліткою зяяла чорна кругла прірва, звідки доносився важкий гуркіт підземної річки.

У цей момент стіни бункера здригнулися.

Зі стелі осипалася бетонна крихта, а залізні стелажі з кресленнями забряжчали. У кутку кімнати на старому письмовому столі Казимира раптом ожив великий латунний барометр. Його стрілка різко смикнулася в червону зону, і з гучномовця під стелею пролунав уже знайомий сухий, тріскучий голос:

«Знищення 39-ї квартири порушило геометрію верхніх поверхів. Запускається процедура самоочищення фундаментального блоку. До повного заповнення підземелля водою залишається п'ять хвилин».

— Він замінував підвал! — вигукнула Софія.

з глибини тунелю, яким вони щойно прийшли, пролунав наростаючий рев. Це була вода — підземні дренажні канали, які Казимир роками стримував своїми просторовими зсувами, тепер проривалися крізь бетонні перегородки.

— Марку, ключ! — Софія схопила його за плече. — Ключ вашого діда! Він мав такий самий механізм!

Марк вихопив з кишені латунний ключ. Його поверхня, яка раніше була холодною, раптом знову спалахнула яскравим, біло-синім сяйвом.

— Твій дід робив цей ключ разом із Казимиром, — швидким голосом мовила Софія, вказуючи на циферблат над кліткою. — Дивись на засічки! Це не цифри, це градуси кутів! 0, 90, 180! Це золотий перетин!

Марк на секунду заплющив очі, згадуючи креслення свого діда, які він вивчав останні п'ять років у своїй майстерні. Його пальці перестали тремтіти. Очі спалахнули упевненістю.

Він встромив гострий кінчик латунного ключа прямо в центр бронзового циферблата і з силою повернув його на 137 градусів — за правилом золотого перетину.

КЛАЦ!

Залізні засуви на клітці з гучним тріском розійшлися в боки. Двері клітки відчинилися, і Марк умить підхопив сестру на руки, висмикуючи її з капсули за секунду до того, як важка залізна конструкція з сопловим свистом зірвалася з ланцюга й провалилася у чорну прірву підземної річки.

— На вихід! Швидко! — гаркнув Марк.

Вода вже вривалася в бункер. Струмені чорної, льодяної води вибивали бетонні плити підлоги, затоплюючи кімнату по кісточки.

Софія першою кинулася до виходу, на ходу відбиваючи качалкою важкі уламки іржавих стелажів, що падали зі стелі. Вони вискочили з бункера у головний тунель саме в той момент, коли залізні двері об’єкта №4 під тиском води з гучним гуркотом схлопнулися, назавжди ховаючи архів Казимира під тоннами бетону.

Вони бігли вгору кам'яними сходами, відчуваючи, як за ними по п'ятах піднімається вода. Але тепер це була звичайна, фізична вода — без потойбічного туману, без безликих привидів і без червоних цифр на стінах.

Коли вони вискочили крізь важкі засувні двері на першому поверсі під'їзду, Софія з силою засунула залізовний засув і впала на чисті сходи, жадібно котаючи повітря.

Сонце через високі вікна під’їзду заливало все приміщення яскравим, золотим світлом.

Будинок на Ярославовому Валу стояв непорушно. Звичайний, красивий, старий київський будинок.

Марк сидів на сходах, міцно обіймаючи Лесю, яка тихо плакала, уткнувшись носом у його плече. Потім він підвів очі на Софію. На його обличчі була сажа, але в очах сяяло таке глибоке, щире щастя, якого Софія ще ніколи не бачила у дорослих чоловіків.

— Ми це зробили, — тихо мовив він.

Софія подивилася на свою дерев'яну качалку, яка вірно прослужила їй усі ці дні, і вперше за весь час щиро, голосно засміялася: — Я ж казала: Братство качалки й ключа переможе будь-яку архітектуру.